Зонування території Тернопільського району за антропогенним

Навантаженням

Основні напрями та принципи оптимізації

Термін "оптимізація" широко використовується в географічній науці. Він став застосовуватися з 70 рр., спочатку як близький поняттю " раціональне природокористування " та " охорона природи", а потім і як самостійне поняття.

На проблеми охорони природи та оптимізації природокористування звертали увагу такі відомі науковці як Ісаченко А.Г., Герасимов (1969), Баранський М.М., Парсон (1969), Буєр, Вайнічке (1971) та ін.

Як зазначав Сидоренко А.В. (1967), “сили науки повинні бути спрямовані на те, щоб знайти шляхи господарювання, які б враховували природні зв'язки, розвивали та спрямовували природну рівновагу або в бік мінімальних шкідливих наслідків, або призводили до покращення природного потенціалу” [1,с.62].

Ісаченко А.Г.(1976) у процес оптимізації впливів суспільства на навколишнє середовище включає:

1. раціональне використання та відтворення природних ресурсів;

2. меліорацію природного середовища;

3. власне його охорону, що охоплює весь комплекс науково-обгрунтованих впливів задля запобігання порушенню природних зв'язків в геосистемах у процесі їх експлуатації.

У широкому розумінні оптимізація природного середовища передбачає пошук збалансованого співвідношення між використанням природних комплексів, їх охороною, цілеспрямованим перетворенням, впорядкуванням та збереженням їх потенціалу шляхом створення системи науково обгрунтованих заходів щодо забезпечення найкращих умов тривалого і стійкого виконання ландшафтом його функцій. Це чітко адресований щодо об'єкта процес із визначеним переліком і технологією діяльності, постійним збором інформації про поведінку керованої системи під впливом оптимізаційних факторів і постійним контролем за ефективністю оптимізації процесу.

Під територіально-екологічною оптимізацією розуміють підтримання екологічної рівноваги в регіоні з допомогою раціонального співвідношення перетворених і збережених ландшафтів, органічного поєднання виробничих, соціальних і екологічних функцій господарських систем, створення належних просторових умов життєдіяльності населення. В кожному конкретному районі це співвідношення має свої певні еколого-соціально-економічні показники, досягнення яких є цілеспрямованою перспективою розвитку. Головним завданням територіально-екологічної оптимізації є виважене поєднання виробничих, природовідновних та соціальних функцій геосистем в інтересах досягнення належних просторово-екологічних умов життєдіяльності населення. Оптимально організована територія повинна бути високопродуктивною, малоконфліктною, естетично привабливою, екологічно надійною і стабільною.

Ландшафтно-екологічна оптимізація території виступає одним із напрямків територіально-екологічної оптимізації. Її досягнення передбачає визначення і реалізацію ландшафтно-екологічних пріоритетів. Серед них: природоохоронний, валеологічний, виробничий, естетичний, рекреаційний, тощо [4,с.118-123].

В основі ландшафтно-екологічної оптимізації знаходиться концепція сталого розвитку яка передбачає:

• орієнтацію виробництва на місцеву сировинно-ресурсну базу;

• запровадження завершених енерговиробничих циклів, орієнтованих на виробництво повноцінної готової продукції;

• максимального використання і відродження традиційних видів природокористування;

• оптимізацією структури землекористування;

• створення умов просторової комфортної життєдіяльності населення;

• екологізація виробничих процесів, господарської діяльності;

• збалансований (пропорційний) розвиток природної, соціальної, економічної підсистем.

Ісаченко А.Г. головне завдання оптимізації вбачає у тому, що, “опираючись на ґрунтовні знання структури і функцій кожних конкретних ландшафтів, вибрати такий варіант його оптимізації, який би найбільше відповідав плану природи і дав би найбільш стійкі результати” [4,с.352].

Геосистему можна оптимізувати у різних напрямках: до максимально ефективного виконання нею деякої виробничої функції; максималізації її пейзажної привабливості; максимального збереження та відтворення первісного природного стану тощо [3,с.214].

Виділяють три основні напрямки оптимізації ландшафтів:

1. перетворення шляхом активного впливу з використанням різноманітних прийомів (меліорація, рекультивація);

2. впорядкування (санітарні рубки, протипожежні заходи тощо) з дотриманням суворих норм їх господарського використання;

3. консервація природного стану з метою збереження генофонду, водоохороного, ґрунтозахисного, санітарно-гігієнічною метою тощо.

Нерідко напрямки або цільові функції оптимізації перебувають у протиріччі між собою або неповністю сумісні (як, наприклад, виробнича та заповідна). Тому першим етапом оптимізації геосистем є визначення ландшафтно-екологічних пріоритетів розвитку регіону, що полягають у ранжуванyі видів функцій у порядку їх значущості для даного регіону з урахуванням сучасної екологічної ситуації в ньому, специфіки його ролі в масштабі держави (спеціалізація у виробничому комплексі) та вищих одиниць ландшафтно-екологічного районування (унікальність природних умов, ступінь збереження природних ландшафтів), загальних тенденцій та потреб соціально-економічного розвитку.

За ступенем значущості окремих функцій регіони можуть суттєво відрізнятися, проте в сучасних умовах для них усіх найвищий пріоритет мають антропоекологічні функції і забезпечення та відтворення умов середовища, за яких немає загрози для здоров'я та самопочуття людини та природоохоронні (збереження "живої" природи, стійкість антропізованих геосистем до процесів деградації — ерозії, засолення, дегуміфікації тощо). При оптимізації геосистем будь-якого регіону саме ці функції мають бути цільовими, тобто заходи, що плануються повинні бути орієнтовані насамперед на забезпечення здорового середовища існування та виключення екологічних ризиків та конфліктних ситуацій між господарською функцією та її природними особливостями.

Пріоритети другого порядку - за функцією, відповідно якій геосистема має найвищий природний потенціал, причому пріоритет віддається тій з них, яка пов'язана з меншим екологічним ризиком, або надто важлива з економічної точки зору.

Таким чином, пріоритетність функції визначається як ієрархія цілей оптимізації: функціями першого порядку є природоохорона та антропоекологічна; другого — ті, що мають найвищий природний потенціал; третього - функції, що сприяють виконанню функцій другого порядку.

Визначення пріоритетності функцій є основою розробки регіональної екологічної політики, зокрема, обгрунтування схем функціонального зонування регіону. Крім ландшафтно-екологічних пріоритетів, оптимізація має грунтуватися на визначенні тих станів геосистем, які є для них оптимальними в природно та соціально-економічних функціональних відношеннях.

Із соціально-функціональної точки зору, оптимальними є ті стани в яких геосистема здатна максимально ефективно виконувати свої функції (так для агрофункції — врожайність показником якості продукції собівартість тощо). Для цього для кожної змінної геосистеми знаходиться залежність між її значенням та показником ефективності. З природно-ландшафтної точки зору, нормальність її стану – стійкість. Якщо геосистеми нестійкі то оптимальним є такий стан, коли вони виконують господарську функцію з дещо меншою ефективністю, проте їх стійкість забезпечується на бажаному рівні. Оптимально організована територія – не тільки високопродуктивна та безконфліктна, але й естетично приваблива проблема оптимальної організації природного каркасу ландшафтів включає три важливі завдання: 1) виявити оптимальне процентне співвідношення природних та господарських угідь; 2) визначити мінімально необхідну площу окремого біоцентру; 3) спланувати оптимальну біоцентричну сітьову ЛТС, оптимальну лісистість (для лісостепової зони 17-23%), мінімальний розмір біоцентру, щоб забезпечити ефективність самовідтворення популяцій та гарантувати їх існування протягом невизначеного довгого часу (200м² - мінімальна площа біоцентру).