2. Рекомбінація генетичного матеріалу у прокаріотів:

Трансформація

Феномен трансформації був відкритий англійським бактеріологом Ф. Грифітом у 1928 р. Він проводив досліди з пневмококом Diplococcus pneumoniae, який викликає пневмонію в людей. Пневмокок патогенний також для мишей, і тому ін'єкція мокроти хворої людини призводить до загибелі мишей протягом доби.

Патогенність пневмокока зумовлена наявністю полісахаридної капсули, яка захищає його від дії захисних механізмів зараженої ним тварини.

S-Штам (від англ. smooth – гладкий), який використовувався в дослідах, мав полісахаридну капсулу, був патогенний і утворював у культурі гладенькі колонії. .R-Штам, який виник внаслідок мутацій з S-штаму, не мав капсули, не викликав захворювання і утворював шорсткуваті колонії (англ. rough – шорсткуватий). Ін'єкція S-штаму супроводжувалася загибеллю мишей, а після введення R-штаму вони залишалися живими. Великим був подив дослідника, коли він виявив, що після ін'єкції непатогенного R-штаму, до якого додавалися вбиті нагріванням S-клітини, миші загинули. З крові таких мишей були виділені S-пневмококи, що свідчило про трансформацію (перетворення) R → S. Властивість вбитих клітин (наявність капсули, патогенність) якимось чином передавалась живим клітинам.Через три роки виявилося, що трансформація відбувається in vitro, якщо в культуральне середовище R-штаму додати безклітинний екстракт S-бактерій. Такий результат завжди відтворювався в експериментах, однак пояснити природу цього явища вчені змогли тільки через 16 років.

У 1944 р. американські вчені О. Ейвері, К. Мак-Леод і М. Мак-Карті повторили досліди Ф. Грифіта на аналогічній експериментальній основі. З метою ідентифікації трансформуючого агента вони за допомогою хімічних і ферментативних методів розділили безклітинний екстракт S-штаму на складові компоненти (полісахариди, білки, РНК, ДНК та ін.): Додаючи їх почергово в культуру безкапсульного штаму, дослідники визначили, що матеріальною причиною трансформації є ДНК. Активність трансформуючого агента (ДНК) виявилася дуже високою. Трансформація відбувалася навіть тоді, коли в 1 мл культурального середовища вносилося О.ОООІ5γ (γ = 10^-6 г) високоочшценої ДНК. З'ясування природи трансформуючого агента було епо­хальною подією в пізнанні генетичної ролі ДНК, першим незаперечним доказом того, що ДНК є носієм інформації. На основі одержаних результатів О. Ейвері і його співробітники, незважаючи на пануючу в той час тетрануклеотидну теорію будови цієї молекули, дійшли висновку про біологічну (видову) специфічність ДНК. Про те, наскільки несподіваним було це відкриття, свідчить той факт, що у 1944 р. навіть не знали, що ДНК входить до складу пневмококів, хоча вже кілька десятиріч було відомо, що ДНК є основним компонентом хромосом еукаріотів.

Таким чином, трансформація – це спосіб передачі спадкової інформації клітині-реципієнту від клітини-донора за допомогою ДНК. Фрагменти ДНК донора за певних умов проникають в клітину реципієнта, стають одноланцюговими і рекомбінуються з його геномом. Внаслідок цього реципієнт набуває ознак донора. Наприклад, під час трансформації R → S безкапсульні клітини включали у свій геном ген S, який контролює одну із стадій синтезу капсульного полісахариду.

Здатність клітин до трансформації є різною. На певній стадії життєвого циклу в окремих бактеріальних клітинах виникає особливий фізіологічний стан – стан компетентності, який характеризується максимальною здатністю клітин до трансформації. Внаслідок зміни метаболізму і проникності мембрани компетентна клітина може активно транспортувати ДНК з навколишнього середовища і поглинати її в десятки і навіть сотні разів більше, ніж у звичайному стані.

Методом мічених атомів було встановлено, що в геном реципієнта включаються лише невеликі фрагменти ДНК донора і тому здебільшого трансформуються лише одна-дві ознаки, які контролюються розміщеними поряд генами. Пізніше трансформацію спостерігали в експериментах з іншими коками, бацилами, бульбочковими бактеріями, бактеріями кишкової групи, синьозеленими водоростями тощо. Вчені робили численні спроби трансформації нижчих еукаріотів (дріжджів, водоростей) та багатоклітинних рослин та тварин. Проте вони залишалися безуспішними до семидесятих років XX ст., коли виникла технологія генної інженерії і були розроблені методи так званої векторної трансформації (див. Генна інженерія).

На сьогодні проблему трансформації еукаріотів вирішено і роль ДНК як універсального носія спадкової інформації не викликає сумнівів.

Явище трансформації поширене в природі і може відбуватися між штамами одного виду, а також між різними видами, але частота міжвидової трансформації значно менша, ніж внутрішньовидової. Потрібна для спонтанної трансформації ДНК може вивільнятися з відмерлих клітин, які зазнали лізису, а також виділятися в навколишнє середовище живими клітинами.

Природна трансформація – важливий фактор еволюції прокаріотів.

Трансдукція

Відомі два типи бактеріофагів – вірулентні та помірні. Помірні фаги можуть перебувати в бактеріальній клітині в двох станах. У вегетативному (автономному) стані вони реплікуються незалежно від геному господаря, накопичу­ються і викликають лізис клітини, який супроводжується вивільненням фагових часток (див. рис. 69). Проте процес вірусної інфекції може здійснюватися інакше: проникнувши в клітину, помірні фаги можуть об'єднуватися з ДНК клі-тини-господаря. Інтегрований з бактеріальною ДНК фаго-вий геном називають профагом.

У стані профага фагова ДНК реплікується з геномом господаря як єдине ціле і передається нащадкам. Інтегра­ція профага не є цілком стабільною: він може відокремлю­ватися від бактеріальної хромосоми спонтанно з частотою близько до 10~³ або його дезінтеграцію можна викликати ультрафіолетовим промінням та іншими несприятливими факторами. При цьому можлива рекомбінація генетичного матеріалу, внаслідок якої частина фагової ДНК заміню­ється на бактеріальну, донорну ДНК, а фаг залишає ча­стину свого геному в хром осомі бактерії. Фаг, який втратив частину свого генетичного матеріалу і «прихопив» чужий, називається дефектним.

Під час зараження дефектним фагом іншого штаму бак­терій вони сприймають до свого геному фагову ДНК разом з фрагментом ДНК донора.

Явище перенесення генів від одного організму до іншого за допомогою фага називають трансдукцією. Завдяки їй реципієнт одержує незначну (близьку 1 %) частку геному донора і набуває однієї-двох його ознак.

Вперше трансдукцію вивчали американські дослідники Н. Ціндер та Д. Ледерберг (1952 p.). В U-подібній трубці, розділеній бактеріальним фільтром, вони одночасно куль­тивували два штами бактерій мишачого тифу Salmonella typhirnurium. Один із штамів був ауксотрофом за трипто­фаном Тгр~, а інший – міг синтезувати цю амінокислоту. Після сумісної інкубації виявилося, що окремі клітини ауксотрофного штаму, які виникали з частотою 1 х 10" , набули здатності до синтезу триптофану. Перенесення гене­тичної інформації від прототрофного Тгр⁺ до ауксотрофного Тгр~ штаму здійснювалося завдяки помірному фагу Р22. У вигляді профага він здатний включатися в різні локуси бактеріальної хромосоми і переносити різні, а можливо й всі, гени сальмонели від одного штаму до іншого. Таке явище називають неспецифічною, або загальною, трансдук­цією. Інші фаги, які мають певне місце посадки у бактері­альній хромосомі, здатні переносити лише окремі гени, що знаходяться поруч. Такий тип перенесення генів називають специфічною трансдукцією.

Специфічну трансдукцію вперше виявили в кишкової палички, яка була заражена помірним фагом λ. Його інтеграція з хромосомою Е. соlі найчастіше відбувається між генами gal (ген, який контролює катаболізм галактози) та bio (ген, який контролює синтез біотину), які нанесені на генетичну карту. Під час відокремлення фаг «прихоплює» одні й ті самі гени, які знаходяться поряд, що і забезпечує специфічність цього типу трансдукції. Так, за допомогою фага можна перенести гени галактозного оперону від бактерій, які здатні використовувати галактозу як джерело вуглецевого живлення, до бактерій, які не мають цієї властивості.

Трансформація і трансдукція зумовлюють швидке поширення мутаційних змін у популяціях прокаріотів, а також забезпечують обмін генетичною інформацією між віддаленими в генетичному відношенні видами.

Ці природні явища використовуються в експериментах з трансгенозису – перенесенню генів від одних організмів до інших.

Кон'югація у бактерій.

У 1946 р. Д. Ледерберг і Е. Тейтем першими почали вивчати можливість рекомбінації генетичного матеріалу різних штамів бактерій під час сумісного їх культивування. З цією метою вони відібрали два множинних ауксотрофних штами Е. соlі. Один з них унаслідок накопичення незалежних мутацій втратив здатність до синтезу трьох життєво потрібних речовин, які ми умовно позначимо як А, Б, В, а другий – втратив здатність до синтезу трьох інших метаболітів – Г, Д, Е. Кожен з цих мутантів міг рости і утворювати колонії лише тоді, коли в поживне середовище додавали три певних речовини.

Бактерії обох штамів змішували і висівали разом на повне середовище, яке містило всі шість потрібних речовин. Через деякий час суміш клітин обох штамів для виявлення прототрофних рекомбінантів переносили на мінімальне середовище, де не було жодної з цих речовин. Однак на мінімальному середовищі утворилося кілька колоній бактерій. Припущення про те, що прототрофні бактерії (А⁺Б⁺В⁴Т⁺Д⁺Е⁺) виникли шляхом мутацій, було впевнено відкинуте тому, що одночасове виникнення трьох мутацій від ауксотрофності до прототрофності в одній клітині є малоймовірною подією (ймовірність одноразового виникнення трьох мутацій дорівнює добуткові ймовірностей кожної з них). Враховуючи це, Д. Ледерберг і Е. Тейтем дійшли висновку, що утворення прототрофних бактерій є наслідком рекомбінації генетичного матеріалу обох мутантних штамів:

1-й штам А^–Б^–В^–Т⁺Д⁺Е⁺

2-й штам А⁺Б⁺В⁺Г^–Д^–Е^–

Прототрофні А⁺Б⁺В⁺Г⁺Д⁺Е⁺

рекомбінанти

Перекомбінація генів, як показали додаткові досліди, не була наслідком трансформації: під час додавання до культури одного штаму стерильного фільтрату середовища іншого штаму рекомбінанти не виникали. Не було їх і тоді, коли штами культивувалися в окремих колінах U-подібної трубки, розділеної бактеріальним фільтром. Лише безпосередній контакт між бактеріями під час сумісного культивування їх на повному середовищі забезпечував утворення прототрофних клітин, які виявили ознаки обох вихідних штамів.

У 50-х роках Б. Хейс встановив, що в бактерій, здатних до кон'югації (взаємного зближення і утворення цитоплазматичного місточка), спостерігається полярність, тобто диференціація на статеві типи: один із партнерів кон'югуючої пари є донором («самцем»), а другий – реципієнтом («самкою»). Б. Хейсом були виділені два статевих типи: F⁺ – донорні, «чоловічі» штами і F^– – реципієнтні, «жіночі» штами.

У 1956 р. Д. Ледерберг одержав прямі електронно-мікроскопічні докази утворення кон'югаційних пар у змішаних культурах рекомбінуючих штамів (рис. 77). По тонкому цитоплазматичному містку, який з'єднує дві кон'югуючі бактерії, відбувається перенесення генів в одному напрямі – від донора до реципієнта. Детермінант, який визначає статевий тип і кон'югацію у Е. соlі, був названий фактором фертильності–F. Штами, які його мають, можуть бути донорами генетичного матеріалу для тих штамів, у яких він відсутній (перші позначають як F⁺-, а другі як F^–-штами)

Дослідження, проведені на молекулярному рівні, показали, що фактор F є автономною дволанцюговою, замкненою в кільце молекулою ДНК, здатною до реплікації. Такі самостійні, невеликі кільцеві молекули ДНК, які існують незалежно від основної хромосоми бактерій і становлять собою окремий реплікон, були названі плазмідами. Плазміди – це не обов'язкові компоненти клітин прокаріотів, які можуть передаватися іншим клітинам під час кон'югації. Схема передачі бактеріальної плазміди показана на рис. 78. Перед кон'югацією кожна з бактеріальних клітин (рис. 78, а) містить кільцеву хромосому (зображена лініями середньої товщини), а одна з клітин – донор – має ще й плазміду – невелику кільцеву молекулу ДНК, зображену товстою і тонкою лініями.

Під час кон'югації один з ланцюгів плазміди зображений у вигляді стрілки розривається в певній точці і через цитоплазматичний місток входить у клітину-реципієнт. Після цього на кожному з ланцюгів синтезується комплементарний ланцюг ДНК, завдяки чому утворюються дві інтактних молекули і обидві клітини внаслідок цього будуть містити по плазміді і стануть потенціальними донорами F⁺.

На одну бактеріальну хромосому донора припадає 1–2 кон'югаційних плазміди, які переносяться від клітини до клітини за описаною схемою. Проте в деяких випадках F-плазміда включається в бактеріальну хромосому.Під час цього хромосомна і плазмідна кільцеві молекули ДНК розриваються у певному місці, і ДНК плазміди шляхом кросинговеру петлеподібно вмонтовується в хромосому бактерії, наприклад між генами х, y, z і а, b, с. Завдяки такій інтеграції виникають клітини і штами Hfr (high frequency of recombination) з високою частотою рекомбінацій. Коли клітина Hfr (4) кон'югує F^–-клітиною, один ланцюг кільцевої хромосоми розривається в сайті інтеграції і фактор F, як локомотив, тягне за собою один з ланцюгів бактеріальної хромосоми.

Таке перенесення генів відбувається часто, і штами такого типу цілком виправдовують свою назву Hfr. Цитоплазматичний місток між кон'югуючими бактеріями є не міцним і може зруйнугатися спонтанно. Тому здебільшого реципієнт одержує не всю хромосому донора, а лише її частину, яка примикає до місця інтеграції.

Ф. Жакоб і Е. Вольман (1957), вивчаючи кон'югацію і її генетичні наслідки, істотно вдосконалили методику досліджень і зробили значний внесок у розуміння цього процесу. Із змішаної культури двох кон'югуючих штамів вони через певні проміжки часу після початку кон'югації брали проби і струшували їх у змішувачі Уорінга. Цитоплазматичний місточок між клітинами руйнувався, і кон'югація припинялась.

Після струшування, часом проведення якого регулювали тривалість кон'югації, проби висівали на селективне середовище і аналізували реципієнтні клітини на наявність генів та ознак донора. Виявилось, що кількість генетичного матеріалу, переданого реципієнту, пропорційна часові кон'югації.

Е. Вольман і Ф. Жакоб показали, що перенесення генів починається з початкової точки 0 і відбувається в певній послідовності (на рисунку: О, А, В, С, D, ..., К).

Рекомбінанти за геном В, наприклад, були виявлені після 15, а за геном С – після 20 хв кон'югації. Якщо перенесення ДНК відбувається з постійною швидкістю на одиницю її довжини, то час, потрібний для переміщення певного гена в клітину-реципієнт, може бути мірою відносної відстані між генами. Використовуючи часовий параметр як міру відстані між генними локусами, дослідники склали генетичну картину штаму HfrH.

Спрощену карту Е. соlі, на якій зображено відносне розміщення одинадцяти генних локусів, показано, де цифрами позначені відстані між генами в хвилинах.

Гени arg, thr, his, pur, ser, gly та ile визначають певну потребу в аргініні, треоніні, триптофані, гістидині, пурині, серині, гліцині і ізолейцині; lac, gal – гени, які контролюють здатність зброджування лактози і галактози; str – ген стійкості до стрептоміцину.

У 1967 році було опублікованоскладну і відносно повну генетичну карту Е. Соlі. Вона відбиває розміщення майже 250 генних локусів і є результатом численних дослідів, які були проведені багатьма вченими.

На сьогодні в кишкової палички нанесено на карту більше трьохсот генів. А в її геномі їх близько двох тисяч. За існуючою між дослідниками домовленістю геном Е. Соlі ділють на 90 „хвилин”. Так, на другій хвилині міститься ген azi, який визначає стійкість або чутливість до азиду натрію; на 18-ий – ген віо А , який визначає потребу в біотині; 64-ий – містить ген str A який зумовлює стійкість або чутливість до стрептоміцину.