55. Найвидатнішими представниками когорти українців-незалежників стали Юліан Бачинський та Микола Міхновський.

Юліан Бачинський (1870-1940) народився в Східній Галичині в с. Новосілці (тепер Тернопільської обл.) у родині священика. Вищу юридичну освіту здобув у Львівському та Берлінському університетах. Значний вплив на формування його світогляду справили М. Драгоманов та І. Франко. Юліан Бачинський був прихильником соціалістичних ідей, одним із засновників соціал-демократичної партії Галичини. Однак соціалізм не означав для нього нехтування національними інтересами. У праці «Україна irredenta» (1895), Ю. Бачинський першим в українській суспільно-політичній думці висунув ідею політичної незалежності України. Політичну самостійність України він вважав за необхідну умову її економічного і культурного розвитку.У Східній Україні засновником незалежиицької течії став Микола Міхновський (1873-1924). Він народився в с. Турівці на Полтавщині. Був одним з ініціаторів таємного братства «Тарасівці». Працював адвокатом, виступав на політичних процесах, брав активну участь у громадському житті. Свої ідеї про незалежність України М. Міхновський уперше оприлюднив на Шевченківських святах у Полтаві та Харкові в 1900 р. Його промова отримала назву «Самостійна Україна» і була надрукована окремою брошурою у Львові. Вона стала першою програмою Революційної української партії (РУП).Найближчою метою українських патріотів М. Міхновський вважав відновлення державних прав українського народу, котрих він ніколи не зрікався і які належать йому за українсько-московською угодою 1654 р. Кінцева мета політичної боротьби М. Міхновського визначалася формулюванням: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ».Ці особистості справили значний вплив на хід історії нашої держави та й не тільки. Людей,котрих розділяла приналежність до різних ,часто ворогуючих, етнічних територій, об»єднала національна ідея, обоє боролись за незалежність України. Ми змушені пам’ятати їх і брати уроки такого патріотизму і ,гуманності, .

56. Відродження в Галичині! У 1-й половині XIX HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/19_%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D1%82%D1%8F"століття в Галичині розпочалося українське національне відродження, очолене представниками свідомого греко-католицького духовенства. Вагомими явищами у цьому процесі стали утворення у Перемишлі ІваномHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD" HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD"Могильницьким «Клерикального товариства», діяльність митрополита М.Левицького і, особливо, утворення «HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B9%D1%86%D1%8F"РуськоїHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B9%D1%86%D1%8F" HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B9%D1%86%D1%8F"трHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B9%D1%86%D1%8F"ійціHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B9%D1%86%D1%8F"» (1837) та видання альманаху «Русалка HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%B0%D0%BB%D0%BA%D0%B0_%D0%94%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%8F"ДністроваяHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%B0%D0%BB%D0%BA%D0%B0_%D0%94%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%8F"». Революційні події 1848—1849 рр. сприяли пробудженню національної самосвідомості українського населення Галичини. Головна Руська Рада, що виникла у Львові (1848), проголосила ідею єдності всіх українських земель, а також пропонувала утворити з українських земель Східної Галичини, Буковини та Закарпаття окремий коронний край у складі Австрійської імперії. Важливою подією було скасування панщини в Галичині у 1848 р., яке викрило нові можливості для розвитку економіки краю, сприяло відродженню національно-культурного життя.Проте у 2-й половині XIX HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/XIX_%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D1%82%D1%8F"століття Галичина була регіоном активного розвитку українських національно-культурних установ: товариство «HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B0_(%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE)"ПросвітаHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B0_(%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE)"»(1868), «Літературне товариство ім. Т.Шевченка» (1873), кооперативні організації, спортивні товариства «HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%96%D1%87_(%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE)"СічHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%96%D1%87_(%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE)"», «HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%BB_(%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE)"СокілHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%BB_(%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE)"», тощо.Тут працювали видатні українські діячі того часу. І.Франко, М.Павлик, А.Вахнянин, Ю.Романчук та інші. З 1894 р. у Львові працював проф.М.Грушевський.

57. "Руська трійця". її засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич , І. Вагилевич та Я. Головацький , які активно виступили на захист рідної української мови. Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували в багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Наслідком цього своєрідного "ходіння в народ" стали не тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського народу під іноземним гнітом. Зауважимо, що молоді патріоти шукали свій власний шлях допомоги пригніченому народові. Зокрема, під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але "Руська трійця" не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності. Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833). У 1835 р. «Р. т.» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд. Істотною заслугою «Р. т.» було видання альманаху «Русалка HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%B0%D0%BB%D0%BA%D0%B0_%D0%94%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%8F"ДністроваяHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%B0%D0%BB%D0%BA%D0%B0_%D0%94%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%8F"» (1837 р. у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Гурток «Р. т.» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

Наслідками існування "Руської трійці" було те, що після скасування у 1848 році панщини у Львові утворилася перша українська культурно-політична організація "Руська Рада". Всі члени цієї організації одноголосно вирішили, що їхньою мовою буде мова якою почав писати в Галичині аркіян Шашкевич.

58. Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—1828 роках творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича. Першим, хто справді створив відмінну від європейської та російської манеру, засновану на романтизмі, був Тарас Шевченко.Він звеличував новий тип людини, мораль-ним ідеалом якої є вільний дух. Він застерігав від пасивності, закликав не покладатися у всьому лише на Бога, пробудити в собі той Дух, який робить людину вільною і спрямованою на Поступ. У любові до України близький Шевченку і П. Куліш, для якого все у світі розпадалось навпіл залежно від ставлення до України Куліш розглядав і людину як осердя постійної боротьби “внутрішнього” і “зовнішнього”.М.Драгоманов був героєм пошевченкової вже доби. Визначний учений ніколи не любив просто спостерігати за плином часу, він був активним учасником національного життя держави. В ньому поєднувались риси і патріота, і романтика. Останнє займало важливу роль в його житті.

59. Літературна та громадсько-політична діяльність Т.Г.Шевченка У духовній історії України Шевченко посів виняткове місце. Як член КМТ, проводив активну громадсько-політичну діяльність. Попри його великі здібності, знайомство із знаними в той час політичними і культурними діячами, завжди відстоював інтереси простих селян. Поетичну діяльність Шевченкову можна поділити на чотири періоди. Перший від 1838 до 1843, або від його звільненн я з кріпацтва до першого повороту на Україну. В цім періоді бачимо поета ще під романтичним впливом. Він пише балади і сентиментальні думи та історичні оповідання різної великості, які кульмінуються в поемі "Гайдамаки". З цього ж часу походить чудова поема "Катерина" і друга поема все ще не надрукована в цілості — "Черниця Мар’яна". В другім періоді, що тягнеться до його арешту весною 1847 р., знаходимо тільки політичні поеми, як "Чигирин", "Суботів", "Іржавець" і ін. Далі від національного українського становища поет переходить до соціальних питань і підіймає свій могутній голос в оборону кріпаків ("На панщині пшеницю жала", "Сестра", "Марині", "Сон", "Посланіє до мертвих, і живих, і ненароджених земляків моїх"). Так він став пророком цього народу, розриваючи немилосердно завісу політичного і національного насильства. Та несподівана катастрофа спинила його працю і навіть сховала багато його віршів від громадянства на декілька десятиліть".

60. «Закон Божий (Книга буття українського народу)» -- унікальний за змістом і долею твір видатного українського та російського історика, письменника й громадського діяча М. Костомарова, викладає програмні положення Українсько-Слов'янського товариства святих Кирила й Мефодія, чи більш відомого нам під назвою Кирило-Мефодіївське братство. Любов до України стала центром усього ідейного навантаження цього твору. Автор подає уроки історії України на тлі загальної історії людства, в біблійно-епічному стилі викладає трагічну минувшину нашого народу. Трактат можна умовно поділити на три логічні частини: 1. Про Бога, всесвітню історію, віру Христову. 2. Про слов'ян, Литву, Польщу, Росію та віру Христову. 3. Про Україну, козацтво та віру Христову.. Визнаючи, що людське життя та існування всякого суспільства підкоряється законам Божим, М. Костомаров тим самим високо піднімав планку розуміння духовності й у житті, й у пізнанні історичного процесу. За схемою молодого історика, повного осмислення, визнання та розуміння Бога не осягнув жоден народ, але найближче підійшла до цього мила йому Україна . Твір містить ряд положень щодо скасування кріпацтва, національної та соціальної нерівності, а також ідею об'єднання слов'ян, народів у федеративну республіку з наданням кожному народові авт. прав. Україну він вважає центром об'єднання усіх слов'ян, народів, вбачаючи в цьому її месіанську роль в історії людства. «К. б. у. н.» знайдено під час обшуку в М. І. Костомарова у 1847.

61. Освіта!Уже наприкінці XVIII ст. Києво_Могилянська академія втрачає роль культурно_ освітнього центру. У січні 1805 р відбулось відкриття Харківського у-ту. Першим ректором нового навчального закладу став І. Рижський.. Харківський навчальний округ був утворений майже одночасно з університетом. Відомо, що у 1828 р. в окрузі було 249 середніх і нижчих шкіл, 1664 учнів і 746 учителів, що вважалося недостатнім для такої великої території. Харківський університет доклав чимало зусиль, щоб поліпшити цю ситуації. Непересічне значення для формування філософської думки в Україні означеногоперіоду мали праці лідерів Кирило_Мефодіївського товариства. У 40_х роках ХІХ ст. помітно пожвавлюється етнографічна діяльність українських вчених. 1845 р. було створене Російське Географічне Товариство, членами якого стали українські вчені М. Максимович, М. Маркевич, А. Метлинський та ін. У 1848 р. у межах діяльності цього товариства розпочинаються дослідження в Україні особливостей життя й побуту українців, їх мови, звичаїв тощо. У ХІХ ст. значна увага приділялася розробці теоретичних питань української фольклористики. Роботи М. Максимовича, П. Куліша присвячені дослідженню української народної пісенної і поетичної творчості. Фольклорові присвячує свою дисертацію

М. Костомаров. Щоб хоч трохи поліпшити стан українського шкільництва, українські студенти у 1859 р. заснували три недільні школи і одну щоденну у Києві. Згодом такі ж школи з’явилися у Харкові, Полтаві, Чернігові. Крім цього, у Києві і у деяких містах України почали засновуватися жіночі недільні школи. Але школам цим не судилося існувати довго. Після розгрому поліцією у 1860 р. таємного студентського гуртка у Харківсько_

му університеті, було наказано перевірити діяльність усіх недільних шкіл і у червні 1862 р. всі недільні школи і читальні були закриті.

62. ЛНУ! Датою заснування вважається 16 січня 1661, коли указ польського короля Яна Казимира привласнив заснованій в 1608 єзуїтській колегії статус академії і «титул університету».

Майже до кінця ХІХ ст. в університеті діяло три факультети: юридичний, філософський і теологічний. Юридичний факультет був провідним в університеті, як за кількістю студентів та викладачів, так і за державними пріоритетами. У листопаді 1891 р., після тривалих зволікань, австрійський імператор Франц Йосиф І видав розпорядження про відкриття медичного факультету, що й відбулося урочисто 9 вересня 1894 р.Викладачі та вихованці Університету зробили чималий внесок у розвиток української та світової науки і культури. У Львівському університеті навчалися один із зачинателів нової української літератури в Галичині, письменник Маркіян Шашкевич, учений і педагог, етнограф і філолог, завідувач кафедри української словесності і ректор Університету Яків Головацький, історик і мовознавець Іван Вагилевич, філософ Петро Лодій та інші В 70-х роках XIX століття на філософському факультеті Львівського університету вчився Іван Франко.Упродовж другої половини ХІХ ст. Університет утверджувався серед провідних вищих навчальних закладів Австро-Угорщини, не поступаючись за науковим рівнем і кількістю студентів багатьом вищим школам Європи.

63. Харківський університет було засновано 17 січня 1805 року завдяки ініціативі В. Каразіна та харківської громадськості, зокрема письменника та архітектора О. Паліцина, харківського міського голови Г. Урюпіна. В університеті працювало чотири факультети: словесний, етико-політичний, фізико-математичний і медичний. Першим ректором був Іван Рижський.

Харківський навчальний округ був утворений майже одночасно з університетом. У 1828 р. в окрузі було 249 середніх і нижчих шкіл, 1664 учнів і 746 учителів, що вважалося недостатнім для такої великої території. Харківський університет доклав чимало зусиль, щоб поліпшити цю ситуацію.. З перших років функціонування університету в Харкові постала проблема забезпечення навчального закладу найкращими науковими силами. Були запрошені викладачі з Росії, з_за кордону.

Кафедру філософії у той час очолював німецький філософ Й-Б Шад.

Попри те що з вигнанням Й.-Б. Шада ситуація в Харківському університеті змінилася на гірше, загалом роль цього університету в розвитку освіти і науки, формуванні української інтелігенції, письменства була потужною, адже з його стін вийшло багато вчених: Д. Багалій, В. Безескул, О. Данилевський, М. Ковалевський, М. Костомаров, І. Мечников, М. Остроградський, О. Потебня, І. Срезневський, М. Сумцов, М. Сухомлинов та ін. З вигнанням Й.-Б. Шада філософія в Харківському університеті була придушена. На кафедру філософії призначалися далекі від неї люди, а в 1831 р. посаду професора філософії обійняв колишній поліцейський комісар Ф. Чанов.

64.Київський університет був другим університетом, заснованим на українських землях, що ввійшли до складу Російської імперії. Його заснуванню перешкоджав польський вплив на Правобережній Україні, який зберігся після її переходу до складу Російської імперії. Своє функціонування Університет Св. Володимира розпочав у складі одного філософського факультету. Кафедра філософії була загальноуніверситетською і забезпечувала читання лекцій з логіки, психології, історії філософії з природним правом.

65.АрхітектураВ архітектурі в XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення - головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення). Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер. У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму - Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 р. було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А.Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву Магдебургського права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який постраждав від пожежі 1812 р. У 1837-1843 рр. за проектом В.Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (архітектор - Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (В.Васильєв, закінчив А.Тон) увічнили пам'ять про спільну боротьбу російського й українського народу проти іноземних загарбників. У другій половині XIX ст. стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву “еклектика” (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель в “цегельному стилі” (головна прикраса - нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862-1886) за проектами І.Штрома, П.Спарро, А.Беретті. Участь у розписах собору В.Васнецова, М.Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 р. проект будівлі Полтавського земства архітектора В.Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський.Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського в Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галагана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк “Олександрія” на березі Росі в Білій Церкві, знаменита “Софіївка” в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.

66.Розвиток музичної культури і театрального мистецтва в Україні ХІХ ст. Театр.Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 р. і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репіна, керівництво трупою І. Котляревським, гра геніального актора М. Щепкіна, тоді ще кріпака. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марк Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), М. Заньковецька, Г. Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).Великий знавець української мови, М. Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став І. Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

Пит 67. Періодизація духовної культури України 20ст. головні тенденції в її розвитку. Тенденції розвитку укр.культ. поділяється на 4 етапи: 1-національне відродження 1917-1933рр. Національне відродження першої третини XX ст. стало логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці XIX ст., і тісно пов'язане з проголошенням державності. У Першому Універсалі (23 липня 1917 p.) новоутвореного українського парламенту — Центральної Ради. За короткий час у 1917—1921 pp. сформувалися соціально-політичні та національно-духовні вартості, що визначили тенденцію культурного відродження. Організація освіти, очолена І.Стешенком, набула державного характеру. Запроваджувалася українська мова. Влітку 1918 р. була створена комісія з організації проекту Української академії (УАН) під керівництвом мін. освіти М.Василенка. Першим президентом УАН став В.Вернадський. До 1928 р. незмінним секретарем УАН був А.Кримський сходознавець, славіст, письменник, знав понад 60 мов. Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д.Багалій, П.Тутковський, Є.Тимченко, М.Петров, М.Тутан-Барановський, С.Єфремов, Ст.Смаль-Стоцький, М.Сумцов, М.Біляшевський, М.Холодний. Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі "неокласиків", їхня естетична програма характерна прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків, намагалися позбавити українську поезію сентименталізму і поверховості. Ідейним натхненником групи "неокласиків" був М.Зеров До групи "неокласиків" належали також М.Драй-Хмара, П.Филипович, Юрій Клен. У Києві 20-х років плідно діяли й інші літературні об'єднання — "Аспис", "Ланка", "Марс", до складу яких входили талановиті літератори В.Антоненко-Давидович, М.Івченко, Г.Косинка, Т.Осьмачка, В.Підмогильний, Є.Плужник, Д.Фальківський. Відомим теоретиком національно-культурного відродження був М.Хвильовий (1893—1933 pp.). Подібні процеси національно-культурного відродження відбувалися в 20-х роках у драматургії і театрі. У Києві 1918 р. діяли три театри: Державний драматичний, очолений О.Загаровим і В.Кривеньким, Державний Народний П.Саксаганського і "Молодий театр", який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від "Молодого театру" і з групою акторів створив театр ім.І.Франка. 1917р. утвор.Українська академія мистецтв. Перший її ректор художник-графік Г.Нарбут. Велтке значення для монументального живопису мала творчість художника М.Бойчука. Він виховав плеяду послідовників (Т.Бойчук, А.Іванова, Павленко та ін.), звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей ,репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. В архітектурі митці прагнули відшукати втрачений національний стиль.В цьому напрямі працював архітектор Д.Дяченко (1887—1942 pp.), один із засновників українського архітектурного стилю. Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М.Лисенка і нової європейської стилістики.

2-період панування соц..реалізму на ниві духовної культури Укр. Культурне піднесення в Радянській Україні припинилося з 1930 р. Розпочалася чорна доба "розстріляного відродження", кульмінацією якої став страхітливий голодомор 1932—1933 pp.  Знищенню підлягали фактично всі "ритуальні інституції" під приводом того, що в них була релігійна основа. Заборонялися й усувалися традиції. Фатальну роль виконав лист Сталіна 26.04.1926 p., де різкій критиці піддані О.Шумський і М.Хвильовий. 11.1918 р. міністр віросповідань УНР А.Лотоцький виголосив декларацію про створення Української автокефальної церкви. При церквах були організовані "братства", які намагалися демократизувати церковне життя в Україні, домагалися церковних відправ українською мовою. Репресії проти УАПЦ розпочалися фактично з 1920 p.. Настав період масового терору проти укр.культури. Розпочалося тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Основний наслідок доби — фізичне і духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції, насильна зміна генотипу народної культури, що має кваліфікуватися як геноцид українського народу.

3-стихійне піднесення духу нац.. опору 1956-1987р. Зберігалась тенденція до відродження укр.духовності та культури. Розвиткові такої тенденції сприяли передові українські громадські діячі. Так, у період політичної відлиги (1956—1961 pp.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС стосовно національних культур. Відбулося певне поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий "Словник української мови" Б.Грінченка. Проте головним наслідком "відлиги" стало формування генерації шістдесятників, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися всіма доступними засобами проти тоталітарної системи(І.Світличний, Є.Сверстюк, В.Стус, В.Марченко, Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, М.Руденко, Є.Гуцало та інБільшість з них були репресовані. Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є.Маланюк, привертає увагу творчість І.Багряного. В розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А.Рудницький (1902-1975 pp.).

4- національно- духовне оновлення Сусп. стан сучасної Укр. характерний як перехідний. Формується громадянське суспільство, для якого притаманний плюралізм у духовному житті, створення політичної та правової систем, що відповідають світовим демократичним стандартам. Крім Міністерства культури та мистецтва, обласних управлінь культури, які підпорядковані місцевим органам влади, проблемами збереження культурної спадщини займаються Товариство охорони пам'яток історії та культури, Центральна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей, Український фонд культури ті ін.. За роки державності України розгорнули діяльність добровільні товариства, об'єднання, асоціації, що закладають фундамент громадянського суспільства (Українська академія наук національного прогресу, Академія вищої школи, Академія політичних наук тощо). Український читач нарешті зміг ознайомитися з усім розмаїттям світового культурного ареалу без будь-яких табу.Рисою української культури можна вважати і той факт, що поступово творці та шанувальники українського мистецтва долають колись планомірно формований комплекс неповноцінності.

68. ТЕНДЕНЦІЇ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ.Про якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка роз¬витку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була від¬крита українська гімназія в Києві, невдовзі — університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогоспо¬дарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. розпочинає свою роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі — Український учительський інститут. Тоді ж відкривається Наукоао-педагогічна Академія. Активізується видавнича справа. За десять пореволюційних років україн^ ських періодичних видань виходило більше, ніж за всі 130 попередніх років, серед них, зокрема, у 1921 р. 121 ча¬сопис, 60 газет *. Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д. Багалій, П. Тутковськнй, Є. Тимченко, М. Петров, М. Туган-Барановський, С. Єфремов, Ст. Смаль-Стоцький, М. Сумцов, М. Біляшевський, М. Холодний. У складі Академії у різні періоди працювали Д. Граве, М. Крилов, К. Воблий, М. Птуха, Г. Пфейффер, М. Кащен-ко, Д. Заболоцький, В. Липський. О. Корчак-Чепурківський. Н. Перетц. Існували й інші наукові організації та студії. Зокрема, у Києві 1918 р. для підготовки дипломатичних і торгових кадрів засновано Близькосхідний інститут, реорганізований: в 1920 р. в Інститут закордонних зв'язків. У 20-х роках під егідою Академії плідно розвивається наука. Приділяється увага фундаментальним досліджен¬ням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва.Загальне піднесення національної культури було тісно пов'язане з розвитком літературного процесу. У 1918— 1921 рр. виникає велика кількість літературних об'єднань, друкуються різноманітні художні збірки й альманахи — «Мистецтво», «Літературно-критичний альманах», «Черво¬ний вінок», «Музагет», «Гроно», «Зшитки боротьби», «Шля¬хи мистецтва», «Жовтень», «Вир революції» тощо. Новій українській поезії того часу були притаманні ро¬мантичні настрої. Виходять поетичні збірки В. Чумаки («Заспів»), В. Сосюри («Червона зима»), І. Кулика («Мої коломийки»). Помітне місце у тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Д. Загул, Г. Епік, В. Поліщук, Є. Плужник, Г. Шкурупій. Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг».Характерними рисами поетики нового стилю були не¬спокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Ко-билянської, М. Коцюбинського. На творчості українських літераторів 1917—1921 рр. позначився також вплив європейського модернізму. Зокре¬ма, тяжіння до нього було характерним для творчості пое¬та, театрознавця, перекладача М. Вороного (1871— 1940 рр.). Він навчався на філософському факультеті Ві¬денського та Львівського університетів, добре знав євро¬пейську літературу. На формування його світогляду й літе-ратурно-естетичних уподобань вплинуло знайомство з І. Франком. Творчість М. Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією. Він одним з перших ввів до української лірики тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії, в яких протиставлялися поетична одухотвореність і буден¬ність. Як поет М. Вороний утверджував прагнення до ви¬щої краси, осягання космосу («З-над хмар і долин», «В сяйві мрій» тощо). Плідно займаючись новаторськими пошуками в галузі театрального мистецтва, М. Вороний буз одним із засновників Національного зразкового театру (1917 р.), засновником і керівником Українських вищих драматичних курсів (1918—1919 рр.). Цей видатний діяч української культури XX ст. був двічі репресований, у 1934 та 1938 роках. Тенденції європейського модернізму, зокрема в таких формах, як символізм та футуризм, помітні також у твор¬чості поетів Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, М. Те-рещенка, В. Кобилянського, М. Михайличенка. У контексті модерністських пошуків складався поетичний доробок та¬ких поетів, як Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Луцький, М. Яцків, П. Карманський, які групувалися навколо видав¬ництва «Молода муза» (1906—1909 рр.) у Львові. Проте наближення до західноєвропейської модерніст¬ської естетики не було механічним запозиченням. Продов¬жуючи притаманну для української культури барокову традицію, поети XX ст. виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. На відміну від інших національ¬них типів символізму, зокрема російського, український символізм, попри програмний песимізм та містику, виявляє •«поетичний єретизм», переборюючи відчуття безнадії та відчаю. Прикладом цього може бути творчість Д. Загула (1890—1938 рр.), зокрема його збірка «На грані» (1919 р.), де поет звертається до мотивів революційного героїзму та •оптимізму.

Пит 69. М.С. Грушевський і процеси державотворення в Україні у період національно-демократичної революції (1917-1918рр).

В історії України Михайло Сергійович Грушевський виступає як один з провідних суспільно-політичних діячів і батько першої української держави в 20-му столітті. Він становить епоху українського національно-державного відродження, яка охоплює усі головні ділянки українського життя і його динамічну боротьбу за самобутність української нації і її культури. М.С.Грушевський був головою Української Центральної Ради як першого парламенту, що спричинився до відродження української держави в 1917-18 роках, а також першим президентом Української Народної Республіки.Загалом діяльність Центральної Ради як українського національного парламенту можна поділити на два основні етапи: ранній – це період державності, впродовж якого Центральна Рада шляхом проголошення трьох універсалів та інших конституційних актів намагалась реалізувати українську державність й рівночасно розбудовувала різні ділянки суспільно-громадського життя (цей період закінчився проголошенням Української Народної Республіки Третім Універсалом Центральної Ради 20 листопада 1917 року). І другий період, який випливав з першого та значно поглиблював та поширював зміст державного суверенітету української нації. Цей другий період знаменний проголошенням і створення найважливішого державного акту – Четвертого Універсалу, яким стверджувалася повна самостійність і незалежність української нації: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, суверенною державою Українського Народу”. Отже, хоч новий етап діяльності Центральної Ради базувався на ідеологічних основах першого періоду її діяльності, проте він уже мав зовсім інший політичний напрям, тобто спостерігався кінець московської орієнтації. Водночас міцнішає державний апарат України, розбудовуються військові кадри, а голова Центральної Ради пише історико-соціологічний трактат про “Підстави Великої України”, в якому наголошує роль села, армії, міста і цілої нації в державному будівництві демократичної України. Багато з вище наведених думок Грушевського не втратили своєї цінності і по сьогоднішній день. Треба підкреслити, що відродження і розбудова української державності Центральною Радою проходила серед надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх політичних обставин. Перш за все маємо на увазі непідготовленість українського народу до побудови власної держави. А ще – зрусифікованість значної частини українського населення, зокрема в містах. А також значне протистояння російських політичних сил. І все ж, незважаючи на ці величезні перешкоди, Центральна Рада і М.Грушевський не лише спричинилися до національного самоусвідомлення українського народу, але й надали відповідну легально-державну структуру українській державі.

Таким чином, Михайла Грушевського можна назвати головним будівничим української держави в період національно-демократичної революції, а універсали ЦР головним фундаментом державотворення в цей час

70."Розстрiляне Вiдродження" в українськiй лiтературi 20 - 30 - х рокiвТермiн "Розстрiляне Вiдродження" вперше запропонував дiаспорний лiтературознавець Юрiй Лавриненко, вживши його як назву збiрника найкращих текстiв поезiї та прози 20 - 30 - х рр. За це десятилiття (1921-1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрiчне вiдставання й навiть переважити на теренi вiтчизни вплив iнших культур, росiйської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Українi нараховувалося 5000 письменникiв).Це вiдродження було пов'язано з тим, що українськi митцi навiть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський Указ) створили тексти, гiднi свiтового поцiновування (П. Кулiш, I. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державностi, з датою українiзацiї та рiзнобiчних свобод, обiцяних революцiями 1905 - 1917 рр.Вийшовши в масi своїй з нижчих верств населення (службовцi, рiзночинцi, священики, робiтники, селяни), нове поколiння української елiти часто не мало можливостi здобути систематичну освiту через вiйну, голод та необхiднiсть заробляти насущний хлiб. Але, працюючи "на гранi", намагаючись використати всяку можливiсть ознайомитися iз свiтовою культурою, розправити вiками скутi крила творчостi, вони просякалися найсучаснiшими тенденцiями i творили дiйсно актуальне мистецтво.Головними лiтературними об'єднаннями були "Ланка" (пiзнiше "МАРС"), "Плуг", неокласики "Молодняк", "Спiлка письменникiв захiдної України", ЛОЧАФ (об'єднання армiї та флоту). Найвпливовiшим був "Гарт", який пiзнiше був перейменований на "ВАПЛIТЕ" ("Вiльну Академiю Пролетарської Лiтератури").Саме ВАПЛIТЕ в особi Миколи Хвильового розпочало славетну лiтературну дискусiю 1925-1928 рр. i перемогло в нiй, довiвши наявнiсть i необхiднiсть нацiональної, специфiчної української лiтератури, орiєнтованої на Європу, а не на Росiю.Що ж визначало творчi шукання новiтньої елiти й тематику її творчостi? Головними складниками її свiтогляду був бунт, самостiйнiсть мислення та щира вiра у власнi iдеали. В бiльшостi своїй це були iнтелектуали, якi робили ставку на особистiсть, а не на масу. За їх зовнiшньою "радянськiстю" ховалися глибокi пошуки й запити. Подивiмося на деякi найцiкавiшi тексти.Проза подiлялася на двi течiї: сюжетна i безсюжетна. У безсюжет них творах головним було не речення чи слово, але пiдтекст, дух, "запах слова", як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттiв та проникнення в сутнiсть явищ називається неоромантизмом чи експресiонiзмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрiй Яновський, Андрiй Головко, Юлiан Шпол, Олекса Близько, Лесь Курбас, Микола Кулiш та багато iнших.Головна iдея новели "Я (Романтика)" Хвильового - розчарування в революцiї, кричущi суперечностi i роздвоєння людини того часу. Головний персонаж - людина без iменi, а значить, без iндивiдуальностi, без душi. Заради революцiї вiн вбиває свою матiр i карає себе думкою: чи варта була революцiя такої жертви.Головний герой повiстi "Смерть" Бориса Антоненка-Давидовича - Кость Горобенко. Серед насильства громадянської вiйни i втрати людиною всiх матерiальних здобуткiв та елементарної гiдностi вiн сприймає бiльшовикiв як над людей, здатний подолати смерть, яким приступна найвища iстина. Вони здатнi вбивати iнших, не переймаючись цим. Вбивство Костем куркуля - його перехiд до вищої касти, ставання людино-богом.У романi Валер'яна Пiдмогильного "Мiсто" вперше в українськiй лiтературi проявилися елементи фiлософiї екзистенцiалiзму. Головний герой в прагненнi насолоди йде вiд задоволення фiзичного до найвищих релiгiйних потреб. Проте навiть в такiй складнiй тематицi письменник не перетворює роман на просту оповiдь "людної" фiлософiї, а творчо осмислює її у застосуваннi до нашого, нацiонального свiтовiдчуття.У поезiї найцiкавiшими є шукання символiстiв Олександра Олеся i Павла Тичини. В своїй збiрцi "Сонячнi кларнети" Тичина вiдбив всю широту освiченого i тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.Коли Комунiстична партiя СРСР зрозумiла свою поразку, вона почала дiяти забороненими методами: репресiями, замовчуванням, нищiвною критикою, арештами, розстрiлами. Перед письменниками стояв вибiр: самогубство (Хвильовий), репресiї i концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (I. Багряний, В. Домонтович), емiграцiя (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творiв на уславлення партiї (П. Тичина, М. Бажан). Бiльшiсть митцiв була репресована i розстрiляна.Яка ж доля їхнiх творiв?... Коли 1947 року Iван Багряний видав за кордоном свою поетичну збiрку "Золотий бумеранг", другою назвою її було "Рештки загубленого, репресованого та знищеного". Твори здавалися до спецсховiв, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втраченi. Хоча й функцiонували у самвидавi (Iван Багряний), рукописних копiях, виходили за кордоном.Трагiчна доля поколiння 20-30-х рокiв демонструє нам всю силу українського духу, його творчий потенцiал, необхiднiсть свого шляху й незалежностi вiд впливу iнших культур.

71. ”. Суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність “шістдесятників Першими осередками українських „шістдесятників“ були створені ними клуби творчої молоді, які виникали у великих містах України. Робота цих клубів полягала у поступовому відродженні українських народних традицій та організації різних мистецьких гуртків. Згодом клуби прагнуть максимально політизувати свою діяльність, торкаючись небезпечних у той час національних проблем.Нова генерація українського національного – визвольного руху, борючись проти панівного режиму, застосовувала різноманітні форми й методи діяльності. Дисиденти об’єднувалися в підпільні гуртки та організації. Для поширення своїх ідей вони видавали „самвидавські“ документи, критичні статті, в яких розкривали антинародну політику державно-партійної верхівки. Найхарактернішими зразками тогочасного „самвидаву“ були часописи „Воля і Батьківщина“ та „Український вісник“. Для популяризації й поширення патріотичних ідей вони організовували Шевченківські свята, вечори пам’яті Лесі Українки, І. Франка, створювали гуртки вивчення вітчизняної історії.Обмеженість процесів десталінізації, непослідовність і незавершеність демократичних хрущовських перетворень зумовили новий сплеск боротьби з будь якими виявами інакодумства. Відповідно до нових політичних реалій розробляється нова законодавча база, яка мала розширити можливості владних структур у проведенні політичних репресій. З другого боку, партійні й карні органи розпочали відверте переслідування шістдесятників у пресі, звільняли їх з роботи, влаштовували провокації, забороняли друкувати художні й наукові праці. Учасників руху починають переслідувати, відбувається за ними політичне гоніння, їх піддають репресіям, арештам, засиллям у табори.В непримиренному протистоянні з панівним режимом український опозиційний рух виховав у своїх лавах цілу низку благородних, відданих до кінця рідній землі і своєму народу борців, справжніх патріотів України: В. Чорновола, В. Стуса, М. Руденка, братів Горинів та багатьох інших.

72. ДІЯЧІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ЕМІГРАЦІЇНевід'ємною складовою частиною процесу національно-культурного відродження є творчість представників україн¬ської еміграції. Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есе¬їст, критик і публіцист Є. Маланюк (1897—1968 рр.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, ми¬тець звертається до визначення ролі національне свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призна¬чення людини в добу політичних і соціальних потрясінь. У вірші «Доба» (1940 р.) поет наголошує, що запору¬кою відродження України є активність, воля і наполегли¬вість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти сво¬боду:Щоб. крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти, Ліов по трупах років, перекрочить добу, Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу. Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання україн¬ської нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в жодні штучні ідео¬логічні рамки. Є. Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними Ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Є. Маланюка займає оригінальна концепція «України-Ски-тії, степової Гелади». Є. Маланюк є також автором оригі¬нальних есе, присвячених філософії української культури. Між українською та-світовою культурою будував мости С. Гординський (нар. 1906 р., з 1944 — за кордоном) — поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людпяа енциклопедичних знань, С. Гординський здобув освіту у Львівському університеті, навчався в Академії Мистецтв у Берліні та академії Р. Жульєна в Парижі, зокрема у Ф. Ле-же.Великий знавець української поетики і мови, він напи¬сав ряд поетичних збірок, прикметних своєю класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». С. Гординськнй перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго. Ш. Бодлера, Г. Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. В. Гете, Ф. Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки — «Франсуа Війон. Життя і твори» (1971 р.), статті про Т. Шевченка як ху¬дожника, про український іконопис тощо. Відомий С. Гор¬динський і як талановитий живописець (був учнем С. Но-ваківського), графік, організатор мистецького життя й мистецьких виставок. Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багря¬ного (1907—1963 рр.). Він навчався у Київському худож¬ньому інституті, належав до літературного об'єднання «Марс». Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» (1944 р., перевиданий 1947 р. під назвою «Тигролови» і «Сад Гетсиманський») (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію по¬неволеного в центрі Європи народу. Твори написані на до-- кументальному матеріалі і особистих переживаннях автора, їм притаманний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики. Роман «Сад Гетсиманський» у своїй образній доверше¬ності і людяності співзвучний з кращими творами світової літератури, передусім Е. Ремарка, Б. Брехта, Т. Драйзера. Попри деяку публіцистичність «Сад Гетсиманський» нале¬жить до визначних творів XX ст., стоїть в одному ряді з такими визначними творами XX ст., як романи Л. Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940 р.) та Дж. Орвелла «1984» (1948 р.). Світового визнання набула творчість скульптура О. Ар-хипенка (1887—1964 рр.), який 1908 р. емігрував у Францію. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. («Ступаюча жінка», 1912 р.; «Постать», 1920 р.). Серед відомих українських скульпторів слід згадати М. Че-решньовського (нар. 1913 р.), який створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й Торонто (Канада); Л. Молодожанина (нар. 1915 р.), автора пам'ятників Т. Шевченкові у Вашінгтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 р.). Світовим визнанням кооистується творча спадщина гра¬фіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського (1915— 1985 рр.), який з 1949 р. жив V США. Широко відомі його графічні твори — «Соняшник» (1962 р.), портрет М. Скрип¬ника (1971 р.), живописні — «Пшеничний лан» (1960 р.), «Селянський хліб» (1981 р.) та ін. У 1990 р. виставка його творів експонувалася у Києві.

73. Л.Курбас .Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. Продовжували працювати корифеї сцени – М.Старицький і П.Саксаганський, створювалися професійні та аматорські театри.Справжнім реформатором театру був Л.Курбас, що заснував „Березіль” – експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Тісно співпрацюючи з драматургом М.Кулішем, Л.Курбас прагнув до оновлення театрального мистецтва, виступав проти розважальності і штампу на сцені. Перебував під впливом конструктивізму та експресіонізму. У різний час у „Березолі” виступали Д.Антонович, А.Бучма, Л.Гаккебуш, М.Крушельницький, Д.Мілютенко, В.Скляренко, Н.Ужвій. Л.Курбас проводив експериментальну і навчальну роботу в театрі.

74.Довженко.Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, в мальовничій Сосниці. Дитинство його проходило серед казкової природи Десни, колоритних постатей, житейських трагедій і свят своїх земляків. Пізніше цей побачений, почутий, пережитий у дитинстві світ знайде своє втілення у довженківських фільмах, що золотими літерами впишуться у скарбницю світового кіно, а також у його незабутньому автобіографічному творі «Зачарована Десна». У Сосниці Сашко, як звали його рідні, здобуває початкову освіту. З сімнадцяти років він — студент Глухівського учительського інституту, закінчив який у 1914 році. Довженко отримує направлення до Житомира. Вчителювання його тривало до літа 1917 року й включало в себе природознавство та гімнастику, географію й фізику, історію і малювання. Згодом Олександр Петрович переїздить на роботу до Києва. Тут він вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Коли ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, Довженко стає її слухачем. Не оминули його й події революції. У буремне лихоліття 1918 — 1920 років Довженко служить у Червоній Армії. Після визволення Києва працює в губернському управлінні народної освіти завідуючим відділом мистецтва. Так тривало до липня 1921 року, коли його, за наказом Наркомату закордонних справ УРСР, було зараховано співробітником цього поважного відомства і направлено на роботу за кордон — спочатку до консульства у Варшаву, а згодом у Берлін. Там він продовжує малювати й студіювати малярство. У 1923 році Довженко повертається в Україну. Доля заносить його до Харкова, на той час столиці України, де він влаштовується на роботу в газету «Вісті», працюючи там карикатуристом та художником-ілюстратором. На тридцять третьому році життя Довженка круто змінюється. Він приїжджає до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії. Першою пробою став фільм «Ягідка кохання», що мав комедійний характер, але Олександр Петрович ніколи не зараховував його до свого творчого доробку. Точкою відліку свого кінематографічного життя він справедливо розпочинав зі стрічки «Сумка дипкур’єра», в якій окрім всього ще знявся і в ролі кочегара. Мрією Довженка було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва. У 1928 році він за сто днів знімає фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», — казав митець. Але його творіння не оцінили сучасники. Наступною роботою Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930 році, на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля». Цей фільм — гімн життю — було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Фільм, у якому Олександр Петрович звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і земля, старе і нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. В цей час на її території Довженко і закладає свій знаменитий сад. На початку 1933 року залишає Київську кінофабрику і переїздить до Москви. Згодом разом з дружиною Ю. Солнцевою та письменником О. Фадєєвим вирушає на Далекий Схід. Мета поїздки — створення сценарію про східні рубежі країни. Результатом творчого відрядження став фільм «Аероград». Напередодні війни наполегливо працює над фільмом «Щорс», основна тема якого — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР. З початком війни змінюється і життя О.Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пише серію оповідань. У 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка – «Перемога на Правобережній Україні». На початку п’ятдесятих років великий режисер в основному займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна». Сповнений творчих планів, О. Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік... Уже після його смерті виходить вибране О. П. Довженка, дружиною Ю. Солнцевою завершені зйомки фільмів «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна». У 1959 році за сценарій фільму «Поема про море» Довженку посмертно присуджується Ленінська премія. Олександр Петрович Довженко увійшов у світову літературу не лише як автор низки творів, але й як основоположник нового жанру, який поєднав у собі два мистецтва (літературу та кінематограф), – кіноповісті. Кіноповість – це твір, який має усі ознаки епічного, але події та образи представлені нам так, як у кіносценарії, але не так, як у драмі, адже вагоме значення надається не лише основним дійовим персонажам, їх емоціям та переживанням, але й обставинам, у яких вони перебувають. Образи змінюються, події динамічні, найчастіше представляються у хронологічному порядку (інколи він буває дещо порушеним). За жанровими ознаками кіноповість «Зачарована Десна» є ліричною повістю, але у ній зберігаються ознаки сценарію: автор як умілий режисер знайомить нас із головним героєм, його найближчими родичами та оточенням, описує основні або ключові чи просто цікаві події його життя не просто як спогад, а як цілком реальні картини минулого, які одразу ж промальовуються в уяві читача.

75. Збагатило українську музичну культуру чудовими творами К. Стеценка (1882—1922), М. Леонтовича (1872—1921), Ф. Вериківського, В. Верховинця, М. Віленського, П. Демуцького, П. Козицького, К. Данькевича, А. Кос-Анатольського, В. Косенка, Б. Лятошинського, Григорія та Платона Майбород, Л. Ревуцького, Я. Степового, А. Філіппенка, А. Штогаренка, М. Скорика, Л. Колодуба, І. Шамо, Є. Станковича, Л. Дичко, Ю. Рибчинського, І. Кириліної. Великий вплив на розвиток музичної культури та музики мало професійне музичне мистецтво ХІХ, ХVІІІ ст., попередніх поколінь, музична пісенно-фольклорна творчість, етнографічне музикознавство.Світове визнання здобули українські співаки С. Крушельницька, О. Петрусенко, Б. Гмиря, М. Литвиненко-Вольгемут, М. Гришко, З. Гайдай, І. Паторжинський, І. Козловський, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Л. Руденко, А. Солов’яненко, Д. Петриненко та О. Гришко, майстри сцени О. Сердюк, Н. Ужвій, А. Бучма, Г. Юра, Ю. Шумський, В. Добровольський та ін. Світову славу здобув Київський хор О. Кошиця, хор ім. Г. Верьовки під керівництвом народного артиста України академіка А. Авдієвського, капела «Думка», ансамбль танцю України ім. П. Вірського, Український державний симфонічний оркестр, народний самодіяльний хор Л. Ященка, капела бандуристів, хори «Київ», «Хрещатик».Явищем в українській культурі періоду Першої світової війни були стрілецькі пісні, які спирались на народні та козацькі традиції.Музичне мистецтво розвивалось у різних жанрах і стилях, незважаючи на тоталітарний тиск. Це і традиціоналістські, і авангардистські течії (експресіонізм, конструктивізм).Чимало діячів музичного мистецтва зазнали переслідувань, були страчені. Протягом тоталітарної доби формувались дві культури (офіційна на засадах соціалістичного реалізму і паралельна, яка будувалась на засадах естетики протиставлення).Пісні сучасних композиторів В. Івасюка, І. Білозіра справді стали народними. Подіями музично-пісенного мистецтва є фестивалі української пісні та музики, конкурси хорів, огляди творчості самодіяльних митців, українські міжнародні музичні фестивалі.Значних успіхів досягла українська естрадно-пісенна творчість, широко відомі імена співаків Н. Яремчука, Т. Петриненка, П. Зіброва, С. Ротару, І. Бобула, С. і В. Білоножків, Т. Повалій, О. Білозір, І. Білик, А. Лорак та багато інших.Українці еміграції також зробили значний внесок у розвиток української музичної і взагалі культури.Українська музична культура несе високі духовні та естетичні цінності, є справжнім діамантом світового мистецтва. Вона ввібрала в себе і магію трипільських духовних вірувань, і засоби мозаїки Київської Русі, і дивовижність (химерність) українського бароко.Українське театральне мистецтво ХХ ст. розвивалось при світлі таких зірок, як П. Саксаганський, Л. Курбас, М. Заньковецька, Г. Юра, І. К. Карпенко-Карий, М. Крушельницький, М. Куліш, М. Садовський, С. Демченко, Р. Віктюк, А. Роговцева, Б. Ступка.Видатною зіркою на небосхилі українського кіномистецтва був О. Довженко, автор фільмів «Арсенал», «Земля», «Звенигора», «Аероград», які ввійшли до золотого фонду світової класики.

76. Культурне відродження Упродовж 1987 р. у республіці спостерігається складний процес суспільно-політичних зрушень, що супроводжується появою руху на підтримку перебудови, виникненням неформальних організацій. У серпні 1987 р. у Києві заявив про своє існування Український культурологічний клуб, заснований дисидентом С. Набокою. На засіданнях клубу обговорювалися маловідомі сторінки національно-визвольних змагань у 1917—1921 pp., голодомору 1932—1933 pp., політичних репресій. У жовтні 1987 р. у Львові виникло культурно-просвітнє Товариство Лева, що об'єднувало навколо себе творчу молодь, студентів, робітників, які опікувались збереженням історико-культурного середовища рідного міста. У Львові в листопаді 1987 р. побачив світ перший машинописний номер літературно-мистецького та наукового альманаху «Євшан-зілля» за редакцією Ірини Калинець, а в грудні 1987 р. колишніми політв'язнями В. Чорноволом поновлено випуск нелегального журналу «Український вісник».

Активізувала свою діяльність творча інтелігенція республіки, котра на пленумі Спілки письменників України у червні 1987 р., у виступах на з'їздах учителів, театральних діячів неодноразово звертала увагу Президії Верховної Ради УРСР на невиправдане звуження сфери застосування української мови, низький рівень мовної культури багатьох засобів масової інформації. У 1988 р. у містах Києві, Вінниці, Хмельницькому відбулися масові мітинги, присвячені екологічним проблемам, розширенню прав союзних республік. У липні 1988 р. було сформовано легальну правозахисну асоціацію партійного типу — Українську Гельсінську спілку (УГС). Головою організації було обрано Л. Лук'яненка. До виконавчого комітету ввійшли В. Чорновіл, Михайло та Богдан Горині, С. Хмара, В. Барладяну, О. Шевченко, М. Горбаль. Програмним документом УГС стала її «Декларація принципів», написана В. Чорноволом і братами Горинями.. УГС виступала за впровадження ринкової економіки, надання українській мові статусу державної, створення республіканських військових формувань, звільнення всіх політв'язнів. За ініціативою членів Української Гельсінської спілки у березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація, на якій уперше в Україні замайоріли синьо-жовті прапори.

77. Культура України в умовах нової соціальної реальності. Кожна нова епоха переосмислює обрії і зміст української культури в обширах великого історичного часу. Зміна історичних її меж особливо інтенсивно відбувається тепер, в умовах нового періоду державотворення. Новий соціальний і культурний контекст впливає не тільки на характер змін в культурі сучасній, але й на оновлення, почасти і відродження значних сфер культури минулого часу, які набувають в умовах посилення національної самоідентифікації нового структурування, а сама українська культура в цілому — нових соціально-цінних і громадянських орієнтирів.Глибинні зміни в культурі — процес еволюційний, довготривалий,відбуваються й бурхливі перетворення, які супроводжують появу нової культурної епохи.Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи і верстви су­спільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю і способу життя.

Важливою рисою нової соціальної реальності і, разом з тим, фактором її розвитку, є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої все повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури (наприклад в літературі —У. Самчук, В. Барка та інші).У зв´язку з різноманітністю змін і впливів в культурі загальна її структура залишається не усталеною, що дає підстави стверджувати, що сучасне культурне життя характеризується новим співвідношенням професійної, самодіяльно-художньої, традиційно-народної та релігійної культури, тобто певною структурною мозаїчністю.Примітною особливістю розвитку української культури, пов´язаною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних добровільних товариств, об´єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підґрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об´єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприяючи входженню України в культурний європейський простір.

78.Особливості соціокультурних процесів у незалежній Україні Для української соціокультурної традиції питання розвитку культури тісно пов’язані з питанням формування нації.

По суті в Україні склалася нова соціокультурна ситуація, яка породжує нову соціокультурну реальність посттоталітарного суспільства. Нові відносини все більше знаходять вияв в таких моментах:

-в зміні соціальних ідеалів, у новому соціальному виборі;

-в переоцінці цінностей і формуванні їхньої нової ієрархії;

-в акценті на цінності особистості;

-в зростанні ступеня свободи;

-у формуванні нової інфраструктури сфери культури і нових принципів управління нею;

-у формуванні нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури і мистецтва, нових смаків, в появі нових елементів способу життя;

-в формуванні нових відносин між учасниками культурного життя , в зміні статусу, а відповідно і ролі та функцій національної культури, яка стає одним з визначальних чинників прогресу суспільства, розвитку його державності;

-в зміні соціального статусу релігії, і зростання впливу релігії на мораль суспільства.Ці нові відносини дають підстави сподіватися, що культура України отримає могутні імпульси свого вільного безперешкодного розвитку у власні незалежній державі і зможе незабаром посісти гідне місце серед світових культур.

79. Головні тенденції розвитку української культури в сучасних умовахПроголошення незалежності України створило принципово нові умови для розвитку національної культури. Необхідно перебороти негативну спадщину у сфері культури, що залишилися від радянських часів: партійно-класовий підхід до оцінок досяг нень культури; русифікацію; залишковий принцип у фінансуванні культури. Головним завданням культурного будівництва стало національно-культурне відродження України. У 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про освіту» , де школа визначалася як основа духовного розвитку держави. Освітня система стає гнучкішою і різноманітнішою. Разом із державними з'являються приватні ліцеї, коледжі, гімназії. Зроблено деякі кроки до гуманізації освіти. Важливим завданням є забезпечення виконання в навчальних закладах «Закону про мови в Українській РСР», прийнятого ще в 1989 p., що передбачає перехід на україномовний режим навчального процесу. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку у вузах — бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають автономнішими у своїй діяльності. Проте економічний стан істотно впливає на розвиток освіти, його фінансування, стан робітників цієї сфери. У достатньо складному становищі виявилася наука. Позначилася багаторічна фактична ізоляція української науки від світової і одностороння орієнтація на російську, недостатня матеріально-технічна база. Центром науки, як і раніше, залишається Академія наук, якій надано у 1994 р. статус національної. Серйозними проблемами є недостатня розробка фундаментальних досліджень і дуже слабке впровадження нових технологічних досягнень у виробництво. Загальна кількість науковців в Україні — майже 300 тис. — удвічі більше, ніж у Франції, але ефективність їхньої праці набагато нижча, ніж у Європі. Визначні успіхи досягнуті у сфері гуманітарних наук, особливо історичній. Літературні процеси теж характеризуються оновленням змісту, методів творчості, позбавленням від ідеологічної цензури. Головне місце належить публіцистиці, триває публікація дореволюційних, 20—30-х роках, із діаспори письменників і поетів. Проте тривожна тенденція склалася з книговидавництвом українською мовою. Україномовний наклад складає 27% від усього книжкового накладу. Важливий внесок у розвиток театрального мистецтва в 90-х pp. внесли режисери Р. Віктюк, С. Донченко, Б. Шарварко, актори Н.Сумська, А. Хостікоєв, Л. Задніпровський. Позитивні зміни відбуваються в роботі українського телебачення. Підвищився аналітичний рівень інформаційних передач, ток-шоу, урізноманітнилися розважальні програми. Значними можна назвати Досягнення у сфері пісенної творчості. Регулярно відбуваються пісенні фестивалі «Червона рута», «Пісенний вернісаж», «Пісня року», «Таврійські ігри». Велику популярність здобули естрадні співаки П. Зібров, А. Кудлай, В. Білоножко, Л. Сандулеса, І. Білик, Т. Повалій. В умовах національного відродження зростає роль художньої творчості. В літературно-мистецькому процесі дедалі активніше затверджується плюралізм .Він передбачає відмову від притаманного тоталітарній системі. Плюралізм спричинив виникнення авангардної культури.Зародилось і українське кіно,проте 90%картин на українських екранах-американські.В духовному відродженні українського народу значну роль відіграють релігія та церква,збережені ними загальнолюдські та моральні принципи. В сучасній Україні ісує близько 105 церков , конфесій ,течій та напрямків,97.5 % з них є християнськими.Проте негативним залишається і досі розкол у православ’ї та протистояння між католиками , православними та протестантами.Національне відродження України неможливе без підйому культури, науки й освіти. Необхідно закріпити і розвити ті позитивні зсуви, що відбуваються у сфері культури.

Пит 80. Художня культура України ХХ ст.- тенденції розвитку, досягнення.Загалом розвиток української культури XX ст. відбувався під знаком потреби її національного державного довершення. У 1918—1921 pp. виникла велика кількість літературних об'єднань, друкувалися різноманітні художні збірки й альманахи — "Мистецтво", "Літературно-критичний альманах", "Червоний вінок", "Музагет", "Гроно", "Зшитки боротьби". Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходили поетичні збірки В.Чумака ("Заспів"), В.Со-сюри ("Червона зима"), І.Кулика ("Мої коломийки"). Чільне місце у тогочасній поезії посідають В.Блакитний, Д.Загул, Г.Епік, В.Поліщук, Є.Плужник, Г.Шкурупій. Подією культурного життя стали поетичні збірки П.Тичини "Сонячні кларнети" і "Плуг".Характерними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, О.Кобилянської, М.Коцюбинського.Найвидатніша постать тогочасної української поезії — П.Тичина який після виходу збірки "Сонячні кларнети" (1918 р.) здобув славу "глибоко національного поета". Його поезії мали новаторський резонанс далеко за межами України. На жаль, під тиском політичної диктатури поет дотримувався примиренської позиції і був канонізований як зразковий оспівувач соціалістичних перетворень. Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі "неокласиків", їхня естетична програма характерна прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Ідейним натхненником групи "неокласиків" був М.Зеров— видатний діяч національного відродження, поет, есеїст, критик, професор. Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був, безперечно, М.Рильський Справжній злет творчості поета почався з його збірки "Під осінніми зорями" (1918 p.), де романтичний дух раннього періоду органічно поєднувався з вишуканою ліричною формою. У збірках 20-х років "Крізь бурю і сніг", "Синя далечінь", "Тринадцята весна" романтичний елемент почав слабнути, натомість посилилася класична чіткість. Поезія М.Рильського, на відміну від поезії П.Тичини, побудована передусім на класичних зразках. До групи "неокласиків" належали також М.Драй-Хмара П.Филипович ,О.Бургардт .Відомим теоретиком національно-культурного відродження був М.Хвильовий . Широкого розголосу набула стаття "Камо грядеши", де письменник висловився за необхідність національно-культурного відродження й орієнтацію на західноєвропейське мистецтво, а не на російську літературу. В статті "Україна чи Малоросія?" (уперше опублікована 1990 р.) Хвильовий висунув питання, яке стає знову найголовнішим уже в новітню сучасну пору національно-державного відродження: "Маємо чітко відповісти собі і всім, — писав Хвильовий, — яку Україну будуємо: українську чи російську?". Неприховані політичні акценти містить роман М.Хвильового "Вальдшнепи". Безперечно, це один із кращих творів тогочасної української літератури.Подібні процеси національно-культурного відродження відбувалися в 20-х роках у драматургії і театрі. У Києві 1918 р. діяли три театри: Державний драматичний, очолений О.Загаровим і В.Кривеньким, Державний Народний П.Саксаганського і "Молодий театр", який організували Лесь Кур-бас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від "Молодого театру" і з групою акторів створив театр ім.І.Франка. В 1922 р. Лесь Курбас на основі "Молодого театру" створив новаторське об'єднання — театр "Березіль". Театральна практика "Березолю" сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А.Бучми, В.Василька, И.Гірняка, О.Добровольської, М.Крушель-ницького, Н.Титаренко, Н.Ужвій, В.Чистякової. Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В.Винниченка .У Берліні 1921 р. була екранізована його п'єса "Чорна пантера і Білий ведмідь", де йшлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми. У драматургії В.Винниченка вперше було виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Популярною стала творчість драматурга і театрознавця Якова Мамонтова. П'єси "Дівчина з арфою" (1918 p.), "Дієз Іра" (1922 p.), "Коли народ визволяється" (1923 p.), "Республіка на колесах" (1927 p.), "Княжна Вікторія" (1928 р.), "Своя людина" (1936 р.)Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М.Куліша .Широкою популярністю користувалися психологічні драми "97" та "Зона", комедія "Мина Мазайло", лірична драма "Патетична соната". У постановці Л.Курбаса п'єси М.Куліша "Народний Малахій" (1928 р.), "Мина Мазайло" (1929 p.) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України. На етапі національного відродження в 20-х роках значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх у цьому напрямі дала Українська академія мистецтв, утворена 1917 р. Перший її ректор видатний художник-графік Г.Нарбут залишив помітний слід в історії української культури. Він створив 15 своєрідних композицій до "Української абетки" (1917 p.), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.Біля витоків українського авангарду стояли художники О.Богомазов ,О.Екстер ,В.Єрмилов .Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч І.Труш .Йому належить ініціатива створення у Львові "Товариства для розвою руської штуки" (1898 p.), "Товариства прихильників української літератури, науки і штуки" (1905 p.), першого у Львові українського мистецького журналу "Артистичний вісник" (1905 p.).Для творчості художника О.Новаківського характерні мотиви експресіонізму (картини "Молох війни", 1919 p.; "Революціонерка", 1924 p.). Він заснував у Львові художню школу (1913 p.). Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису мала творчість художника М.Бойчука (1882— 1937 pp.). На чолі М.Бойчуком виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919 p.), санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928 p.), Червонозаводського театру в Харкові (1933—1935 pp.). Він виховав плеяду послідовників (Т.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, О.Мизін, О.Павленко, В.Седляр та ін.). Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М.Бойчук був репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно ввійшли поняття "школа Бойчука", "бойчукізм".Стосовно української скульптури зазначимо, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана монументальна пропаганда, спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна цензура в галузі скульптури виявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні Всесоюзний конкурс на проект пам'ятника Т.Шевченкові у Києві 1926 p., де були відхилені всі 26 пропозицій, а також Міжнародний конкурс на проект пам'ятника Т.Шевченкові у Харкові 1930 p., де були відхилені проекти відомих українських скульпторів Б.Кратко, А.Петрицького, І.Кавалерідзе та ін. Пам'ятники Т.Шевченкові у Харкові (1935 p.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М.Манізер (1891 — 1966 pp.). В архітектурі періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і "козацького бароко". В цьому напрямі працював архітектор Д.Дяченко (1887—1942 pp.), один із засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у м.Лубнах (1914—1915 pp., тепер школа), комплекс Української сільськогосподарської академії (1925—1927 pp.) та ін. Талановитий митець був репресований.Принципи народної архітектури використовував В.Троценко (1888—1978 pp.), автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920—1930 pp.), Червонозаводського театру в Харкові (1931-1938 pp.) тощо. Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М.Лисенка і нової європейської стилістики, закладеної творами Р.Вагнера, Р.Штрауса, М.Равеля, О.Скрябіна, Е.Гріга, А.Дворжака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М.Леонтович ,К.Стеценко, Я.Степовий, Б.Підгорецький, П.Сениця та ін.У 1920—1930 pp. українська музика вийшла на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Широкого визнання набула виконавська майстерність І.Паторжинського, М.Литвиненко-Вольгемут, 3.Гайдай, О.Петрусен-ко та ін.Шлях авангарду й експериментаторству в українській музиці торував композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський (1894 — 1968 pp.)- У Західній Україні плідно працювали композитори Л.Січинський, А.Вахнянин, Ф.Колесса, С.Людкевич, Н.Нижан-ківський, В.Барвінський, Й.Витвицький. У Львові відкрився Вищий музичний інститут ім.М.Лисенка (1907 p.), оперний театр (1900 p.). Культурне піднесення в Радянській Україні припинилося з 1930 р. Розпочалася чорна доба "розстріляного відродження", кульмінацією якої став страхітливий голодомор 1932—1933 pp. Арешти діячів української культури ставали буденним явищем на період голодомору. Саме тоді розпочалося тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували в 30-х роках, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми. Прикладом може бути поезія АМалишка драматургія О.Корнійчука .Поезія А.Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, романтично піднесена, музикальна. Його вірші, покладені на музику П.Майбородою ("Київський вальс", "Пісня про рушник", "Стежина"), О.Білашем ("Цвітуть осінні тихі небеса"), отримали народне визнання. Трагічно склалася доля О.Довженка (1894—1956 pp.) — одного з провідних діячів національного і світового кіномистецтва. До значних здобутків митця належать фільми "Звенигора" (1928 p.), "Арсенал" (1929 p.), "Земля" (1930 p.), "Іван" (1932 р.), "Аероград" (1935 р.), "Щорс" (1939 p.). Він був також автором документально-публіцистичних фільмів, п'єс, автобіографічної повісті "Зачарована Десна" (1957 p.), кіноповісті "Повість полум'яних літ" (1944 — 1945 pp., екранізована в 1961 р. Ю.Солнцевою) тощо. Митець надзвичайної сили, О.Довженко змушений був багато в чому обмежити творчий пошук, коли після фільму "Земля" його розпочала переслідувати офіційна критика. У 30-х роках розпочався злет кар'єри драматурга, кінорежисера, партійного діяча О.Корнійчука. На Всесоюзному конкурсі у Москві 1933 p. його п'єса "Загибель ескадри" була відзначена премією. Успішно йшли в театрах спектаклі за його п'єсами "Платон Кречет" (1934, друга редакція 1963 p.), "Правда" (1937 p.). "Богдан Хмельницький" (1939 p.), "фронт" (1942 р.), "В степах України" (1941, друга редакція 1963 р.), "Макар Діброва" (1948 p.), "Сторінка щоденника" (1964 p.), "Пам'ять серця" (1969 р.) тощо. У період політичної відлиги (1956—1961 pp.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС стосовно національних культур, зокрема української. Під впливом громадської думки відбулося певне поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий "Словник української мови" Б.Грінченка, зроблені кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, передусім у західних областях України. Проте головним наслідком "відлиги" стало формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих шістдесятників, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися всіма доступними засобами проти тоталітарної системи. Творча та громадська діяльність І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Стуса, В.Марченка, Л.Костенко, В.Симоненка, І.Драча, М.Вінгра-новського, М.Руденка, Є.Гуцала, В.Мороза, В.Чорновола, М.Осадчого, П.Заливахи та багатьох інших, спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становить героїчну сторінку в історії української культури. "Відлига" закінчилась трагічно для покоління "шістдесятників". Більшість з них були репресовані, а В.Стус, В.Марченко, О.Тихий, Ю.Литвин загинули в ув'язненні.

Пит 81. Феномен масової к-ри, її сутність, тенденції розвитку Феноменом другої половини XX ст. стало формування і поширення масової культури. У прямому розумінні - це культура, що знаходить попит в основній масі населення безвідносно приналежності до тієї чи іншої нації, держави. Незважаючи на регіональні або національні особливості, масова культура є космополітичною.Своїм виникненням та бурхливим розвитком масова культура завдячує сучасній цивілізації. З переходом людства після Другої світової війни від індустріальної до постіндустріальної ери значно поширився розвиток і вплив засобів масової комунікації, інформаційних технологій, суттєво підвищився рівень освіченості населення багатьох країн. Тим самим створювались нові можливості поширення культури в суспільстві, донесення її надбань до кожного індивіда.Масова культура зайняла місце між культурою елітарною (верхівка суспільства, найосвіченіші верстви) та народною, укоріненою переважно серед сільського населення. Вона приваблює, насамперед маргінальні (від лат. margo - край; від фр. marginal - побічний, на полях, несуттєвий, другорядний, незначущий) верстви людей, вилучених цивілізацією з їх традиційного оточення, культурного ґрунту. Це жителі села, що опинились у місті, емігранти, ті, хто змушені змінити спосіб життя через втрату роботи, кваліфікації та знаходиться в пошуку нових світоглядних та духовних орієнтирів.Найхарактернішою рисою масової культури є її комерційний характер. У ринковому суспільстві ця культура, розрахована на основну масу населення, обов´язково виступає в ролі продукту, споживання якого має приносити прибуток. Для вивчення попиту на цей продукт сучасна західна цивілізація вже давно використовує могутній потенціал наук про людину - соціологію, психологію, менеджмент, політологію. Одночасно не лише вивчаються, а й формуються культурні потреби і бажання мас. Існує досить розгалужена система індустрії масової культури, що включає в себе такі підрозділи: - засоби масової інформації - ЗМІ (практично всі приватні канали радіо та телебачення, газети та журнали існують за рахунок реклами споживчих товарів та послуг); - система організації та стимулювання масового попиту на продукцію (реклама на вулицях, транспорті, індустрія моди); - індустрія здоров´я (формування іміджу здорового способу життя); - індустрія дозвілля (туризм, книговидання, популярна музика та ін.); - міжнародна комп’ютерна мережа Internet; - масова соціальна міфологія (цікаво спостерігати за розвитком цього жанру останнім часом в Україні: виходять численні матеріали про життя кумирів, поширюються міфи, псевдонаукові вчення, де складні або недостатньо досліджені проблеми зводяться до простих пояснень, типу: вплив прибульців з космосу, зірок, знаків зодіаку, передбачення Нострадамуса). Характерною рисою масовості іноді стає вульгарність - банальні істини, примітивні почуття та ідеї, красиво упаковані і розраховані на невибагливий смак. Квінтесенцією масової культури, її найодіознішим, пародійним виразом є так званий кітч (від нім. kitsch - несмак, дешева продукція, розрахована на зовнішній ефект). У 60 - 80-і роки цим терміном позначали популярну художню продукцію, що відповідала міщанським смакам, була символом бездуховності. Це матрьошки, керамічні фігурки котів або слоників, картини з русалками. Сьогодні кітч став вишуканішим, стилізованішим і водночас агресивнішим (найхарактерніший приклад - сучасна телевізійна реклама), він навіть претендує на один із стилів постмодерністського мистецтва.У тоталітарному суспільстві, незважаючи на його колективістський характер, справжньої масової культури не існує. Декларована як масова, культура такого суспільства по суті є елітарною, оскільки її створює художня еліта на замовлення політичної верхівки. У такій художній культурі мало уваги приділяється особистим почуттям та індивідуальним інтересам, здебільшого йдеться про колектив та державу. Більшість творів соціалістичного реалізму, що виходили в СРСР масовими тиражами, не користувалися справжнім попитом, проте великий ажіотаж викликала поява окремої продукції західної масової культури (фільм "Тарзан" у кінці 40-х років, мультфільми Уолта Діснея, детективи Агати Крісті).Батьківщиною сучасної масової культури є СШАУ багатьох країнах з добре розвинутою ринковою економікою, незважаючи на панування масової культури, цілком успішно розвивається культура елітарна та народна. Отже, масова культура, як і цивілізація, може нести потенційну небезпеку бездуховності, але під контролем суспільства та його еліти вона повинна трансформуватись у прообраз нової буденної культури людства XXI ст.

82. Нова модерністська генерація в укр..літературі. З появою на зламі століть нової генерації авторів українська література зазнає впливу європейського модернізму. Найяскравіше цей підхід позначився на творчості двох провідних літературних постатей цього періоду — поетеси Лесі Українки та прозаїка Михайла Коцюбинського. Леся Українка збагатила українську літературу образами світової літератури й сюжетами з історії, міфології різних епох і різних народів світу.

У межах українського літературного модернізму можемо розглядати творчість багатьох і багатьох авторів – скажімо, Василь Стефаник, експресивна виразність творів якого (задовго до виникнення німецького експресіонізму) має посісти гідне місце у світовій літературі. У цьому ж, експресіоністичному за світовідчуттям, напрямку пізніше будуть творити Г.Косинка, В.Підмогильний, М.Хвильовий.

Футуристичний напрямок представлений М.Семенком, Л.Скрипником, та ін. Неперевершений символізм Г.Михайличенка, психологічна проза й драматургія В.Винниченка, пригодницькі романи О.Слісаренка, поліфонічна проза А.Любченка, експериментаторство Л.Скрипника та А.Чужого свідчать про надзвичайне розмаїття пошуків та неабиякий талант кожного з вищенаведених прозаїків.

Розглядаючи модернізм як нове усвідомлення, альтернативне реалістичним тенденціям; усвідомлення світогляду індивіда – митця, можемо погодитися з тим, що українська література першого десятиріччя ХХ століття помалу прилучалася до європейських тенденцій.