83. Українська музика

Музичність-одна з характерних рис українського народу. Музика в Україні з'явилася за часів Київської Русі і в своєму розвитку охоплює практично всі типи музичного мистецтва - народну і професійну, академічну і популярну музику. Сьогодні різноманітна українська музика звучить на Україні і далеко за її межами, розвивається в народної та професійної традиції, є предметом наукових досліджень.

На сучасній українській сцені представлені майже всі музичні напрями: від фолку до acid джазу. Активно розвивається клубна культура. Багато українських поп-виконавців - Софія Ротару, Ірина Білик, Олександр Пономарьов, ВІА Гра, Руслана, Ані Лорак, Надія Грановська-Мейхер, Олена Вінницька, Ганна Седокова, Світлана Лобода, Віра Брежнєва-Галушка, Вєрка Сердючка - давно здобули популярність за межами України, особливо в СНД. Популярна музика представлена на фестивалях "Червона рута", "Таврійські ігри", "Чайка" та інших.

Виконавці з України гідно представляли Україну на конкурсах "Євробачення". Так Руслана, синтезувавши у звий музиці фольклорні мотиви Карпат, стала переможницею конкурсу Євробачення-2004, і виборола для України право на проведення наступного конкурсу - Євробачення-2005. На Євробаченні-2007 Вєрка Сердючка зайняла друге місце. Також розвивається українська рок-музика. Серед найбільш відомих груп - "Океан Ельзи", "Воплі Відоплясова", "Танок на майдані Конго", "Крихітка Цахес", "Скрябін", "Тартак", "Плач Єремії", "Кому Вниз", "Бадло", "Lama" (Лама). Регулярно проводяться українські рок-фестивалі "Рок-екзистенція", "Тарас Бульба" та інші.

Стають популярними і суто вокальні ансамблі, такі, як "Піккардійська терція" і "МенСаунд". Представлено на Україні і мистецтво джазу - міжнародні фестивалі джазової музики проходять у різних містах країни, серед них найбільш відомі - Jazz Bez та Jazz Koktebel. Значний внесок у популяризацію джазового руху в Україні внесли Володимир Симоненко та Олексій Коган.

Тенденція використання фольклору сучасними українськими виконавцями стає все виразніше. Однією з перших народні мотиви у рок-музиці почала використовувати в другій половині 1980-х років група "Воплі Відоплясова". Спираючись на фольклорну основу, нову самобутню музику створюють групи "Скрябін", "Мандри", "Гайдамаки", виконавці Тарас Чубай, Марія Бурмака та багато інших. Свідченням зростання інтересу до фольклору стало заснування в Україні двох фестивалів етнічної музики - "Країна мрій" у Києві та "Шешори" на Івано-Франківщині.

Лейбл

Наприкінці 1990-х - початку 2000-х в Україні було створено декілька музичних лейблів, в тому числі Gallicia Distribution (Львів), Lavina Music, Origen Music, Moon Records, Nexsound (Київ), Metal Scrap Production (Тернопіль), OMS Records (Житомир), Wolf song production (Дніпропетровськ) та інші.

Пит 84. Театральне мистецтво України 20ст.Кіномистецтво На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років також позначився процес українізації, що трагічно закін­чився "розстріляним відродженням".Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Лю­бов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з по­бутової, історичної й класичної тематики.У 1922 р. діячі "Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання — модерний український театр "Бе­резіль", що існував до 1926 р. Оч. Лесь Курбас. Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модер­ну до класичного західноєвропейського й українського ре­пертуару. З творчого об'єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший театральний журнал. Лесь Курбас здійснює постановки в різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), пси­хологічному ("Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску, імпре­сіоністському. Етапною у твор­чості митця і в історії укр. театру стала вистава "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка. Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст.У цей період значного розвитку набуває український кінематограф. Величезний вклад у розвиток кінематогра­фу здійснив Олександр Довженко ( "Звенигора", "Арсенал", "Земля"). Для українського кіно ІІ пол. 20-х рр. характерне широке розкриття теми народу як творця історії і господаря життя, відображення гострих класових конфліктів у нашому суспільстві. Перші художні стрічки були переважно екранізаціями відомих літературних творів. Їх сюжетна схема насичувалася злободенним змістом. Дія, характери персонажів літературного першоджерела осучаснювалися у відповідності з потребами революційного моменту. Ці спроби цікаві не стільки своїми наслідками, скільки тим, що являли собою початковий етап освоєння революційної проблематики, нову форму екранізацій. Подібні твори, названі О. Мачеретом «фільмами підміненої теми», свідомо робилися як фільми нового кінематографа.

85. З середини 80-х років в умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато українських літераторів активно включилися у громадське життя. У 1989 р. засноване Товариство української мови імені Т. Шевченка, метою якого стало утвердження укр. мови у сферах суспільного життя, її розвитку, охорона самобутності мови. Відбувається газетно-журнальний бум. Народ наново відкриває свою історію, проходять дискусії про гетьмана І. Мазепу, про діяльність ЦР, радянсько-німецький договір 1939, уперше публікуються матеріали про голод 1932—1933 рр. Друкуються заборонені книги, виходять на екрани фільми. Встановлюються контакти з діаспорою. Творча інтелігенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України.Після здобуття незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений «Закон про мови в Українській РСР». Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. За переписом 1989 р. українці становили 72 % населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67 %, російська мова переважає на сході України, в Криму. Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного розв'язання проблеми не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна підтримкаУ 1999 р. в більш ніж 60 % середніх навчальних закладів викладання здійснювалося державною мовою. У системі середньої освіти зникла одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією — гімназії, ліцеї. В 2000 р. почато перехід на 12-річну середню освіту. Державні школи зазнають фінансових труднощів, вчителям нерегулярно виплачується зарплата. Практично зникла система професійного навчання, оскільки промисловість неспроможна фінансувати ПТУ. Масово закрилися дитячі садки.Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена система акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус Національних. Крім державних, з'являється велика кількість комерційних вузів. За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців. Україна бере участь у найбільших міжнародних програмах століття, наприклад, космічних програмах «Морський старт», «Глобалстар». А також у космічних програмах «Спектр», «Марс-96», «Шатл-97», «Океан», «Природа». Вперше запрацювала національна українська станція в Антарктиді. Державне фінансування науки скоротилося в чотири рази. В Україну широко завозиться електронна техніка, власна її розробка і виробництво не налагоджуються. З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі, популярної музики, літератури.Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче які-небудь поїздки стали недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня (за рівнем життя Україна займає 95-е місце в світі, а понад половина населення живе нижче межі бідності), погіршенням медичного обслуговування, зростанням вартості ліків, ускладненням екологічної обстановки спостерігається збільшення захворюваності, смертності, зниження народжуваності.

86.

Культу́ра — сукупність матеріальних і духовних, нематеріальних цінностей, створених людством протягом його історії. Це опосередкована сутність людини.Це цілісна система матеріальних і духовних цінностей суспільства, які певною мірою характеризують ступені його розвитку.Це знання минулого, вміння проектувати майбутнє і знаходити радість в теперішньому. Це нерозривна єдність традиції та інновації, це збереження своєї сутності й одночасно розвиток.

На́ція (лат. natio — плем'я, народ) — полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Це сукупність громадян однієї держави.Це спільний проект майбутнього. Нація - це велике, модерне, динамічне, цивілізоване співтовариство громадян, часто поліетнічне, але об'єднане навколо якогось одного етносу, із національною мовою державного рівня та можливо однією чи кількома локальними офіційними мовами, як правило, із власною територією, спільними інтересами, назвою, національною культурою як синтезом кількох етнічних культур, волею бути єдиним ц'тим, усвідомленням спільності, а подекуди і самобутності минулого, сучасного і особливо майбутнього. Нація - це зорганізована людська маса, упорядкована меншиною добірних індивідів.

Національна культура - синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства. Національна культура є певним простором спілкування, що об'єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли.

87.

Ментальність – це система образів, уявлень, які в різних групах чи стратах, що складають суспільну формацію, поєднуються по-різному, але завжди лежать в основі людських уявлень про світ і про своє місце в ньому, що в свою чергу визначає поведінку і вчинки людини.

Національна ментальність виявляється і в науковому пізнанні реальності, у її філософському осмисленні.

Ідентичність — це зв'язок особистості із спільністю, ототожнення людиною себе з певною суспільною групою, укорінена в духовному світі особистості система цінностей, ідеалів, норм, вимог відповідної спільності. Ця система духовних якостей проявляється як її усталене ядро. Завдяки цій системі соціальних регулятивів формується внутрішня система ставлення особистості до світу і до самої себе, система самоконтролю і самоорієнтації.

Націона́льна іденти́чність — самовизначення особи у національному контексті. Усвідомлення власної причетності до певної нації та її системи цінностей: мови, релігії, етичних норм, культурної спадщини, тощо.

Державність - це тип політичної організованості суспільства, суть якого в тому, що реально досягається і надійно відтворюється (тобто є стійким в процесі історичного розвитку) системне єдність (цілісність) чинників, взаємозв'язків і взаємодій, тенденцій, форм і сфер життєдіяльності людей і їх спільнот. Державність є досягнута в ході історичного розвитку така щабель культури (цивілізованості) політичних відносин, яка забезпечує життєздатність (тобто політичну, економічну, соціальну, культурну, моральну ефективність) таких великих соціальних спільнот, якими є народи і багатонаціональні народи. Державність - це устрій всього матеріального і психічного буття цілого народу; комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які зв'язують його в компактну цілість, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому.

88. Мова, релігійність як інтегруючі елементи укр культури Зрозуміння культури неможливе без вивчення її мовного коду, ролі мови як форми самовираження культури і засобу її формування. Саме мова, будучи одним з основних елементів культури, окреслює етнічну приналежність носіїв культури і, тим самим, стає важливим чинником етнонаціонального розвитку. Культура функціонує як знакова система; сукупність символів і значень, що допомагають людям орієнтуватися в світі, передають досвід від одного покоління до іншого. Але й сама мова теж є знаковою системою, і теж виконує функції кодування інформації з метою її нагромадження, поширення в просторі й передачі наступним поколінням . Усне мовлення було загальнонародним засобом спілкування, а писемна мова — привілеєм певної частини суспільства, передовсім еліт, пов’язаних з політичною владою, регламентацією життя, поширенням панівних ідеологічних систем. Упродовж тривалого часу знання письма було обмежене колом тих, хто були тою чи іншою мірою причетні до влади, більше того, тих, хто опановував писемність, тим самим оволодівав важливим механізмом керівництва рештою суспільства. Не була у цьому винятком і Україна. Повага до тих, хто вмів читати й писати, зумовлювалася тим, що найстарша мова писемності була мовою сакральною, засобом богослужіння і молитви. можна сказати, що українська мова чинником єдності всіх українських земель, передумовою їхнього культурного єднання Незважаючи на відсутність державної опіки, українська мова вдосконалювалась і зміцнювала свої позиції як знаряддя соціальної комунікації. Релігія завжди посідала значне місце в житті українського народу і на будь-яких етапах його розвитку була неодмінним складником знищуваної національної свідомості. Релігія пронизує все життя людства. релігія не просто є складовою культури, а є фундаментальною її частиною, – яка формує спосіб нашого мислення і всю систему моральних почуттів. Особливо тісний зв’язок релігії із мистецтвом. У стінах Церкви зароджувалися, наприклад, такі жанри музичного мистецтва як: реквієм, прелюдії, ораторії, кантати та ін. Під впливом релігії формувалася сучасна українська літературна мови. Релігія і мистецтво ніби знаходять одне одного. Прикладом може бути такий жанр як іконопис, надзвичайно поширений в часи Київської Русі. Щодо релігії в Україні, то християнство було насильно насаджене народним масам Київської Руси князями та їх дружинами. Народ спочатку не приймав його. Проте, неспроможні протистояти всім страшним лихам, що їх приносили завойовники, люди знаходили душевну підтримку, розраду, втіху й надію в християнських ідеях . Історичні катастрофи, що ставалися з українським народом і призводили до остаточної втрати самостійності, позбавляли нашу націю можливості нормального розвитку з одного боку, з іншого - ще більше зміцнювали цей психологічний потяг до християнства. Селяни – найбільш гноблена і знедолена верства населення, і шукати захисту від несправедливості, неправди їм здебільшого доводиться також тільки у Бога. Таким чином, релігія є передусім духовним явищем, що разом з тим впливає на всі сторони життя людини та суспільства.

89. Історичні версії походження українців та їх міфологічні інтерпретації.Українці не кращі, але й не гірші за інші народи Європи. Їхній етногенез — це об’єктивний процес, зумовлений універсальними законами етнотворення континенту. Оцінювати ж концепції походження українців чи будь-якого іншого народу мірилами патріотизму або романтичних сентиментів — безглузда і контрпродуктивна справа. Яскраві приклади такого підходу знаходимо у вищезгаданій збірці. Вона містить зважені, професійні статті відомих фахівців із проблематики Трипілля Т.Мовші, В.Круца, І.Чернякова, Г.Пашкевич, С.Рижова, М.Відейка, Т.Ткачука та ін. Особливої уваги заслуговує блискуча за своєю аргументацією стаття Ю.Павленка про етнолінгвістичні зв’язки трипільців із хато-хуритами Малої Азії.

*Трипільсько-арійська концепція виглядає так: прямими нашими предками, за твердженням київського археолога В. Хвойка (1850-1914), було енеолітичне населення, що проживало на території сучасної України. Згодом воно перетворилося на неврів - одного із скіфських племен, потім на антів, відтак на русів часів Київської Русі і зрештою - на українців.

Трипільська версія походження українців — типовий приклад історичної міфотворчості, бо суперечить науковим фактам. Вона є породженням щирого патріотизму, зрозумілої недовіри до офіційної науки, а також аматорства і постколоніального комплексу меншовартості. Користь Українській державі від цього псевдонаукового, квазіпатріотичного жанру сумнівна, а шкода — очевидна. Крім того, що в наш складний час дезорієнтується громадськість, —дискредитується українська історична наука в ідеологічній боротьбі за побудову незалежної України.

* Нашу версію про походження українців можна назвати "королевською" (від назви закарпатського села Королеве) або ж "теорією безперервності" формування українського етносу. Такий висновок базується на системному підході до проблеми, на взаємодії автохтонних культур із культурами прибулих лю¬дей.

Чи вписується названа концепція у загальноприйняті поло¬ження зародження народів: фіксація часу їх появи, наявність території, простеження безперервності і послідовності їхнього культурно-історичного розвитку, сформованість загальноетнічної самосвідомості, антропологічні ознаки, зникнення наро¬ду? Так, в основних параметрах їх можна простежити у жителів, що заселяли нашу землю від найдавніших часів. Тільки вони проявлялися в динаміці, у зростанні і в удосконаленні. Поколін¬ня людей виростали одне по одному. Незважаючи на стихійні лиха, війни, покоління від покоління переймали здобутки попе¬редніх надбань і передавали їх своїм нащадкам. Культурний розвиток на українських землях не переривався. Послідовна зміна культур на території майбутньої України складала з давніх часів етапи, щаблі формування та розвитку спільності, що по¬ступово оформилася в українську.

90. Художньо-мистецькі стилі в українській культурі. В історичному плані багатство мистецтва яскраво виразилося в художньо-мистецьких стилях; це поняття широко використовується в естетиці та мистецтвознавстві, проте сказати чітко, що саме є стиль, поки що не спромігся ніхто. Це засвідчує складність самого явища художнього стилю, але також і певну його умовність (не рідкісними є ситуації, коли визначити стиль художнього твору неможливо). Але при тому все ж існують ознаки, за якими можна характеризувати художньо-мистецького стилю. Це є: 1) особливі форми художніх образів, присутність в них деяких характерних елементів та способів їх поєднання; 2) ті ідеали та смисли, що їх намагаються досягати митці в своїй творчості, тобто – смислове спрямування художньої творчості; 3) типовий набір засобів художньої виразності; 4) виділення тих людських якостей, на які перш за все та переважно покликане впливати мистецтво. Найвизначнішими в історії літератури Нового часу літературними напрямами і водночас художніми методами (та стилями) є бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модернізм. Бароко (з італійської – дивний, химерний) літературний (митецький напрям), який прийшов на зміну Відродженню. Розквіт в Україні – XVII–XVIII ст. Твори характеризуються поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, антиномічністю, потягом до гіпербол, антитез, алегоричністю, символізмом, емблематичністю, монументальністю, поєднанням фантастики з реальністю, мотивами світу-лабіринту, світу-театру, Хаосу, космізму, всеосяжності буття тощо. Класисицизм прийшов на зміну бароко і орієнтувався на античну літературу, мав доволі строгі теоретичні приписи. В основі класицизму лежала ідеалістична філософія Декарта, перевага раціо (розуму) в образотворенні, риторичність. В українській літературі цей художній метод до кінця не сформувався. З другої половини XVIII cт. почав утверджуватися сентименталізм (з французької – почуття, чуттєвість, чутливість). Сентименталізм утверджував чуттєву, ірраціональну стихію в художній творчості. Вартісним вважався той художній твір, який міг зворушити душу людини. Романтизм сформувався в українській літературі – на межі 20-х – 30-х років XIX cт. В основі романтизму лежали дві основні ідеї: національно-визвольної боротьби та індивідуалізму. До основних рис романтизму зараховують: ідеалізм у філософії, історизм, апологію (захист) особистості, неприйняття буденності, звеличення „життя духу" – мистецтва, релігії, філософії), культ почуттів, захоплення фольклором, інтерес до фантастики, екзотичних картин природи та ін. Реалізм (з латинської – речовий, дійсний) передбачає, окрім правдивості деталей, правдивість у відтворенні типових характерів у типових обставинах. Замість інтуїтивно-почуттєвого сприйняття на перше місце висувається пізнавально-аналітичне начало: література як засіб пізнання дійсності. Письменники намагаються досягнути об'єктивності і безпосередньої достовірності відображення, послідовно дотримуватись міметичних принципів (художнє відтворення життя у формах самого життя). Реалісти прагнули змалювати життя у всіх його проявах: злети й падіння людської душі, родинні стосунки, виробничі, суспільні, моральні проблеми тощо. Український реалізм (в більшій чи меншій мірі) репрезентують: Т. Шевченко, Марко Вовчок, А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, Б. Грінченко, Панас Мирний, О. Кониський, І. Франко та ін. Термін модернізм (з французької – сучасний, найновіший) вживають на означення цілого ряду митецьких тенденцій і рухів (переважно нереалістичних), що формувалися наприкінці XIX – на початку XX cт.: символізм, експресіонізм, імпресіонізм, декадентство, футуризм, сюрреалізм, акмеїзм, кубізм, абстракціонізм, дадаїзм, авангардизм та ін.