Види, популяції та середовище

Популяція – сукупність видів, що населяють біогеоценоз; сукупність особин одного виду з єдиним генофондом, яка формується в результаті взаємодії потоку генів та умов довкілля. З погляду екології, найсуттєвішим для популяції показником є показник мінімальної чисельності популяції.

Фактори, що сприяють збільшенню популяції:

абіотичні (параметри середовища відповідають зоні оптимуму виду):

світло; вологість; температура; кислотність; концентрація хімічних речовин;

біотичні:широка екологічна ніша;висока репродуктивна здатність; достатня кількість їжі; захищеність від хижаків; стійкість до захворювань і паразитів; здатність адаптуватись до змін зовнішнього середовища;наявність простору для розселення і можливість розширювати ареал.

7. Основні екологічні закони

Принципи розвитку і функціонування природи:

• рециклічності (повторного багаторазового використання найважливіших речовин);

• консервативного споживання (живі істоти споживають лише те, і в такій кількості, якій їм необхідно;

• постійного відновлення ресурсів;

• популяційного контролю (природа не допускає вибухоподібного росту популяцій).

Закони Коммонера:

• «Усе пов’язано з усім»

• «Усе має кудись діватись»

• «Природа знає краще»

• «Ніщо не дається задарма»

8. Біорізноманітність і її збереження

Види біорізноманітності:

• генетична – сукупність генофондів різних популяцій одного виду;

• видова – сукупність усіх видів, що населяють нашу планету, тобто загальний генофонд Землі;

• екосистемна – сукупність екосистем планети на всіх рівнях, починаючи з біогеоценотичного.

Завдання щодо збереження біорізноманітності:

• планування і збалансоване використання земельних ресурсів;

• боротьба із зменшенням площі лісів;

• невиснажливе використання природних екосистем;

• невиснажливе ведення сільського господарства;

• зниження рівня техногенних забруднень води, ґрунту і повітря.

Заповідна справа – теорія і практика організації та збереження заповідних територій різних рангів.

Форми збереження біорізноманіття:

in-situ – умови, в яких генетичні ресурси існують в рамках екосистем і природних осередків; середовище, в якому вони набули своїх характерних ознак. Найефективнішою формою збереження біорізноманіття є охорона природних комплексів у системі територій, що потребують особливого захисту. Крім системи природно-заповідного фонду є інші природні території, на яких в тій чи іншій мірі здійснюються спеціальні заходи для збереження біорізноманіття – такі звані території спеціального призначення.

ex-situ – збереження компонентів біорізноманіття поза їх природними середовищами існування. Збереження насіння, пилку, тканин, генетичного матеріалу у живих зібраннях, клонових банках, чи інших установлених формах збереження.

Природно-заповідний фонд – ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об’єкти, що мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, і виділяються з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та збереження фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

Виділяються природні території

• природні заповідники – природоохоронні науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних для даної підзони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробки наукових засад охорони навколишнього природного середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки;

• біосферні заповідники – природоохоронні науково-дослідні установи міжнародного значення, що створюються з метою збереження найбільш типових комплексів біосфери, вивчення, навколишнього середовища, його змін під дією антропогенних факторів, для фонового екологічного моніторингу;

• національні природні парки – природоохоронні, рекреаційні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ерозійного використання природних комплексів та об’єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність;

• регіональні ландшафтні парки – природоохоронні рекреаційні установи місцевого або регіонального значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об’єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення;

• заказники – ;

• пам’ятки природи – ;

• заповідні урочища – ;

та штучно створені

• ботанічні сади – ;

• дендропарки – ;

• зоопарки – ;

• парки пам’ятки садово-паркового мистецтва – .

Основними нормативно-правовими актами в сфері створення національної екологічної мережі України є загальнодержавна Програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки (прийнята 21 вересня 2000 року) та Закон України «Про екологічну мережу України» (прийнятий 2004 року).

Основною метою Програми є збільшення площі земель країни з природними ландшафтами до рівня, достатнього для збереження їх різноманіття, близького до притаманного їм природного стану, та формування їх територіальної єдиної системи, побудованої відповідно до забезпечення можливості природних шляхів міграції та поширення видів рослин і тварин, яка б забезпечувала збереження природних екосистем, видів рослинного і тваринного світу, та їх популяцій. При цьому, національна екологічна мережа має відповідати вимогам щодо її функціонування у всеєвропейській екологічній мережі та виконувати провідні функції щодо збереження біорізноманіття. Складниками структурних елементів екологічної мережі є:

• території та об’єкти природно-заповідного фонду;

• водні об’єкти, водно-болотні угіддя, водоохоронні зони, прибережні захисні смуги, тощо;

• ліси, курортні та лікувально-оздоровчі території, рекреаційні території, інші природні території;

• земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угрупування занесені до Зеленої книги України;

• земельні ділянки, які є місцями перебування чи зростання видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України;

• частково землі сільськогосподарського призначення;

• радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та підлягають окремій охороні.

До елементів екологічної мережі загальнодержавного значення належать:

• природні регіони, де зосереджено існуючі, та такі, що створюватимуться природно-заповідні території (Карпат, Кримських гір, Донецького кряжу, Приазовської височини, Подільської височини, Полісся, регіони витоків малих річок, окремих гирлових ділянок великих річок, прибережно-морської смуги, континентального шельфу);

• основні комунікаційні елементи національної екологічної мережі (широтні природні коридори: Поліський (лісовий), Галицько-Слобожанський (лісостеповий), Південноукраїнський (степовий); меридіональні природні коридори: долини Дніпра, Дунаю, Дністра, Західного Бугу, Південного Бугу, Сіверського Дінця; окремий природний коридор, що має міжнародне значення формує ланцюг прибережно-морських природних ландшафтів Азовського і Чорного морів).

Завданням Закону України «Про екологічну мережу» є регулювання суспільних відносин у сфері формування, збереження та раціонального невиснажливого використання екологічної мережі, як однієї з найважливіших передумов забезпечення сталого екологічно збалансованого розвитку України, охорони навколишнього природного середовища, задоволення сучасних та перспективних економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства.

Екологічна мережа – єдина територіальна система, яка утворюється з метою покращення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин, через поєднання території та об’єктів природно-заповідного фонду а також інших території, що мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища, і, відповідно до законів і міжнародних зобов’язань України, підлягають особливій охороні.

До структурних елементів екологічної мережі відносяться ключові, сполучні, буферні та відновлювальні території.