Анатомія в стародавні часи

Анатомія - найдавніша з біологічних наук. До нас дійшли печерні і наскельні малюнки із зображенням рослин, тварин і людей, які датуються 13-14 тисячоліттями до н. е. В печері Астурії (Іспанія) було виявлено перший анатомічний малюнок, на якому був зображений слон з намальованим серцем.

Це свідчить про те, що люди епохи палеоліту знали місце розташування серця і його значення для тварин.

Перші пізнання з анатомії черпалися під час розтину тварин, убитих на полюванні. Часто цією процедурою займалися жерці, що дістало відображення в назві деяких органів.

На науку про будову тіла анатомія перетворилась у звязку з потребами медицини.

У далеких предків словянських народів ремісники, працюючи з кістками, знали їх фізичні, хімічні, вікові та видові особливості. Із будила (великої гомілкової кістки) виготовляли флейти.

Астрагали (пяткові кістки дрібних тварин) на Київщині використовували для ігор. Майстри добре володіли складним процесом протравлювання кісток фарбами.

Словяни уміли проникати всередину порожнини тіла крізь природні отвори. Проникнення в порожнину матки вівці з метою витягування "мерлушка" (плодів - ягнят) давно практикувалось словянами для отримання високоякісних шкурок.

Знахарі та ремісники мали добрі знання з анатомії нутрощів та їх фізичних особливостей. Оброблені кишки, сечові міхури, шлунки, очеревину використовували для виготовлення волинок, музичних струн, бубнів та ін.

Словяни дуже часто назви частин тіла використовували для опису вигляду рік та морів: устя (рот), губа, ніс (мис), коліно тощо. Перша вимірна система повязана з частинами тіла (сажень, пядь, аршин, вершок).

Крім того, для запамятовування літер давні вчителі зверталися також до анатомії. Так, взяті в боки руки означали літеру "ф" (ферт), рот - літеру "о" (оніка) тощо.

Мало даних з анатомії в джерелах Стародавнього Єгипту, хоча саме в Єгипті, як у жодній іншій країні світу, поважали ветеринарію, а відповідно і анатомію. Це зумовлено тим, що єгиптяни вважали тварин представниками своїх богів і створювали особливий культ бика Апіса - втілення Бога Озіріса. Це свідчить про те, що єгипетські жерці володіли лікувальною справою і відповідно мали певні знання з анатомії.

Хоча релігія забороняла розтинати трупи, проте єгиптяни добре знали будову органів грудної та черевної порожнин. Про це свідчить один з розділів папірусу Еберса (1550 р. до н. е) - "Таємна книга лікаря, вчення про серце", який починається з анатомо-фізіологічного нарису.

В ассирійців добрий стан гуртів тварин був показником багатства. Вони докладали багато зусиль для збереження і примноження свійських тварин як свого єдиного джерела багатства, володіли великими табунами коней, лікували їх.

До нашого з часів ассирійців часу дійшли лише назви двох праць ("Хвороби коней" Мохамед Казен і Резалег Тіббі). Це свідчить про те, що були певні знання з анатомії, особливо коня.

Мешканці Ірану вміло доглядали за хворими кіньми в найдавніші часи. Про це згадується в їхніх священних книгах, що були написані зендською мовою. Особлива увага в них приділялась будові печінки - "місця перебування пристрастей".

У семітів (ассиро-вавилонська культура) існувало "Зведення законів Хаммурабі" (2400-2250 рр. до н. е). В ньому медицина і ветеринарія не розділяються, однак тих, хто лікував людей, називали а-соу, а тварин - мопнай-соу. Особливо шанувалась хірургія, зростало й значення анатомії.

В Індії періоду Вед (1800-800 рр. до н. е) особлива увага приділялась диханню (Ріг-Веда), як суті життя, а суть здоровя вбачалась у гармонії між диханням, жовчю і кровю.

Саме ці частини вивчались найкраще. В Індії булобагато праць з ветеринарії, де висвітлювались питання анатомії. До наших часів дійшли лише назви праць, які знаходимо в індійському ветеринарному трактаті Гіппократа (це не грецький Гіппократ), що жив у часи Хозроя Великого, короля Персії (531-579 рр.).

Оригінал праці був перекладений на латинську мову Мозе Палермським у XII ст. Цей трактат був основою для написання всіх книг з ветеринарії у період Середньовіччя.

Особливих успіхів у лікуванні людей і тварин досягли китайці. З класичного канону "Чжоуські ритуали" (XI-V ст. до н.е.) видно, що китайська медицина цього періоду поділялась на чотири складових: внутрішні хвороби, хірургія, дієтетика і хвороби тварин.

Медичний канон "Трактат про внутрішнє" складається з двох книг: книги "Прості питання трактату про внутрішнє", складеної імператором Хуанді (ІІІ ст. до н.е.), і "Книги див" (ІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е.). Ці праці грунтуються на всіх попередніх знаннях з анатомії та лікування людини й тварин.

Засновником хірургії, анатомії та лікування тварин по праву вважається Хуа То (141-208 рр.), автор першого в Китаї підручника з ветеринарії "Ню ма цзін" ("Опис і лікування хвороб свійських тварин"). Глибокі знання з анатомії дали йому змогу виконувати складні операції на черепі та внутрішніх органах. Він першим застосував загальний наркоз.

Зовсім не залишили писемних слідів скіфи, які акумулювали високу культуру людей трипільської культури, що мешкали в долинах Південного Буга, Дністра, Прута, сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту (3500-2700 рр. до н. е) люди трипільської культури досягли значних успіхів у медицині й ветеринарії (трепанація черепа, кастрація биків).

Вони добре знали особливості будови сечостатевої системи і для воєнних дій використовували самок, а не самців. Великий мудрець і лікар Токсаріус (трипілець) вирізнявся глибокими знаннями з анатомії та лікувальної справи. Греки запросили його до себе як учителя. Після його смерті греки визнали його Геросом і одним з асклепіадів, потомком бога Асклепія - покровителя лікарів.

Найточніші дані з анатомії містять грецькі й римські джерела. Учень Піфагора Алкмен Кротонський (V ст.д.о н. е) першим увів розтин трупів людей і тварин. Він першим звернув увагу на слухову трубу кіз і стверджував, що кози дихають додатково вухами.

Першим творцем анатомічної теорії був Демокрит Абдерський (460 р. до н.е.), який написав багато праць з анатомії. Особливий слід в анатомії людини і тварин залишив Гіппократ (460-377 р. до н.е.).

Хоча він ще не відрізняв нерви від сухожилків, дихальні шляхи від судин, проте навів правильні дані про головний мозок, описуючи вертячку у кіз.

Засновником порівняльної анатомії вважається учень Платона Аристотель (384-322 рр. до н. е). За оцінкою Кювє, праці Аристотеля слід "прийняти за зразок". Настільки вдало він описав апарат руху, що лише в XVII ст.

Фабрицій незначно доповнив ці праці, проте, за словами самого автора, він більшу частину взяв у Аристотеля. Мало послідовників Аристотеля щось додали до його опису нутрощів.

Одним з відомих анатомів був і Проксагор із Коса (335 р. до н.е.), який встановив різницю між венами й артеріями, відмічаючи, що артерії закінчуються капілярами, хоча зазначав, що капіляри містять повітря. Завдяки йому набуло значного поширення вчення про пульс.

Учень Проксагора Герофіл (317 р. до н.е.) вперше описав писальне перо в мозку, яєчники, дванадцятипалу кишку, виявив у кози лімфатичні (молочні) шляхи.

У період життя Аристотеля особливо виділявся Діокл Каристський (360 р. до н. е). Після Гіппократа, який жив в Афінах, Діокл Каристський був най відомішим лікарем. Гален говорить про нього, як про ревного анатома, що вивчав анатомію на тваринах.

Еразістрат (помер у 280 р. до н. е), який жив при дворі сирійського царя, спостерігав молочні судини на брижі кози, хоча назвав їх артеріями, оскільки не завжди виявляв у них молочний сік. Він розрізняв рухові і чутливі нерви, добре описав сухожилкові нитки серця, хоча травлення пояснював механічним тертям стінок шлунка.

Марінус (близько 100 р. н. е), за Галеном, опрацював мязи, відкрив піднебінний нерв, досліджував кишкові залози. Гален називав Марінуса відновником анатомії.

Хоча Гален (131-210 рр. н. е) був добрим лікарем, проте в історії він більше відомий як анатом. Це останній анатом давності. Він описав 300 мязів, 7 пар черепномозкових і 30 пар спинномозкових нервів, був піонером у переході до аналітичного та експериментального досліджень.

Гален добре володів розтином трупів свиней, собак, левів, слонів, написав 400 праць ("Анатомічні дослідження", "Про призначення частин тіла" та ін.). Анатомія Галена містила в собі елементи гістології. Він спостерігав, що мязи складаються не лише з мязових, а й із сполучнотканинних волокон; стінки артерій, шлунка, кишок і матки складаються з кількох шарів. Це він увів низку термінів, які вживаються й нині (апофіз, епіфіз, симфіз, діартроз, синартроз, гінглім тощо).